Потерплю
Сьогодні дощить. Нічого незвичного, але незвично. Дощ як дощ, і хай би падав собі. А то тарабанить по бляшаному підвіконнику і відлунює у спазмуючі болем скроні. Вітром відхиляє фіранку і зазирає в розбиту шибку вікна. Хай би зазирав, але ж збиткується, стікає по стіні скаламученими краплями болю і плює. Прицільно, у вирву шибки як на розятрену рану, прямісінько в лице ніби плювком зі злобного писка:
Ти –курва, звичайна вулична курва! Я наслухавсі в барі про тебе ого-го, я тебе підібрав як жабу з болота, я тебе годував і твою паршиву дівку!
- Васька, та що ти мелеш? Та що ся діє? Вгомонисі, йди проспись і поговорим потому!
- Забери від мене свої руки, і сама забирайсі. Бридко дивитисі на твою морду залиблену! Курва! Йду, вступаюсі з твого кодла! Віддавай мені ті гроші, які тратив на тебе. Віддавай ноутбук! Що? Виплатила? Рахуєш мені по 50 грн за кожен день, що давала на дорогу?Та йди ти на…
І пішов. Гримнув дверима до дрижаків по хаті і по тілі. Залишив подушку, пропахнуту потом, димом і перегаром. Потоптався по розсипаних осколках розбитої кулаком шиби, перетерши на порох із кров"ю три роки, прожиті з Нею. А подвір"ям ще довго шепталися його п‘яна ненависть, дитячий наляканий плач, та Її виснажливий розпач.
«Тшшш. Спи, спи. Ти зі мною. Тшшшш» - заспокійливо погладжує золотисту голівку Катрусі. А в самої серце тріпоче і будить зойками налякану дочку. Не поможе гойдання і обійми, не поможе сон і тиха ніч. Знає сама. Не вперше засинають в обіймах, але сон не сон, а пережитки дня.
«Васько був третім за 10 років. Доля? Не блудним шляхом ходила, шукала опори в житті, собі – чоловіка, батька – дитині. Доля? Прокляття, а не доля! Та не буває так, щоб кожні три роки та доля спалювала все живе в душі, а потім знову медом мастила! А я? Чим я Бога прогнівила? Чого постійно не висихаю жовчю на людських язиках? Нійбільше в житті боюся бути самов, мені вже аби хто, аби чоловік, аби коло мене. Не треба грошей і газдівства від него. Аби просто був. Поміг дитя ростити, навіть тилько тим, щоб після школи не по людях висиджувала, не по сусідських лежанках спала, коли я на роботі.
Казали, що перший лишив, бо я капарна. І що не хтіла хрестити дитину в його церкві московській. Похрестила, але більше ні ногов. А він до мене ні ногов, ані серцем.
Казали, що другого - Андрія, заманила в ліжко і захомутала, бо хлопець в літах, а дівки не мав ніколи. Шепталисі, що хати захотіла, котру він собі зачав. А як вмер, то плювали в спину і кричали, що я пояла його горівками, а їсти ніколи не було на столі. А з Катрусею вони так любилися, як кровні. А про братика думали, мене не питаючи. І хата виростала за все, що я заробляла. Пив, то й пив. А як в селі інакше? І залишив нас сиротами.
Лились довго сльози – наші з Катрусею. Стікали з мене брудом прокльони і пльотки його матері. Не треба було, чуєте, не треба мені тої хати! Мені досить клаптика землі біля його могили, аби прийти і виплакати душу. Не вірили! І я не вірила, що знайду сили встати з колін коло тої могили, встати з ліжка після звечора випитої пляшки. Катруся зимувала вдома, без школи, без чобіт, без татка. Була пляшка, була сусідка Галька, якісь хлопці...»
Стекла весна калюжами і струмками. Вигоїло літо клапті болю в серці. І доля, як блудна донька, вернулася до Її порога. Привела Васька. То воду набирав з криниці, то коси просив позичити, а вечором, а далі й кожного вечора, сиділи вчотирьох за плящиною. А там і додому не хотів вертати, і в Неї добре жити. Йому незле, а Їй про таке тілько мріялось.
- Ей, чуєш, прівєт! Я тойво, заскучивсі. Ти зовтра коли на роботу йдеш?
- …….
- Мала, я приїду завтра вечором.Добре? Ну, мала, кицька. Чуєш?
- Чого будеш їхати. Ти всьо сказав, всьо забрав.
- Ну вибачай, ну по пяні було. Давай забудем, га?
- Не треба, Вася. Дай мені спокій. То вже не перший раз було. Скільки можна терпіти? Не їдь.
«Тшшш. Тшшшш» - заспокійливо погладжувала золотисту голівку Катрусі. Дівчинка солодко спала, рівно дихала і посміхалась.
А Її сни не беруться, сльозами втікають у подушку. А може простити? А може вернути, забути? А може?... « Що ж я знов сама робити буду? Знов людям на радість і заздрість хлопа шукати? Ковтати прокльони і насмішки, і так "чорнов вдовов" називают? Боже, боже…»
Тшшш …Тшшш…
Рука мимоволі намацувала кинутий десь поруч телефон. Пальці тремтіли, шукали потрібний номер, і не слухались. Клапті думок обперізували голову і схиляли до сну.
«Боже, боже.. Хай буде так, як має бути. Аби лишень було…»
« Вася, Васька! Вставай, дурню з цементу зимного! Що кажеш? Мама з хати вигнала? Добре зробила! Нащо ти їй, пияцюго лінивий, здавсі! А я потерплю, потерплю потихонько, лиш би ти живий був, аби що по дурості п‘яній не вчинив собі. Давай, втаваааай. Вставай з порога. Ану давай руку, ану такойво за плечі мене бери….»
Івано-Франківськ, осінь 2014
