Мій Світ...

з рубрики / циклу «Діти твої, Україно.»

Молюся Богу за Країну, щоб

сили дав лишитися Людьми!

Війна скінчиться- неодмінно,

а з чим зостанемося ми?

Що дітям нашим в спадок піде?

А в Душі їх ми, що вкладем?

З таким життям до чого дійдем?

Те світло, що в кінці тунелю, де?

Одвічні цінності тепер не в моді-

допомагать стареньким, берегти сім’ю,

Всі одягнулись по погоді-

старанно одягли «броню»!

лиш спОкій хвилює та власне «Я»,

гординею гріє душу…

Живуть мов незрячі, на серці броня …

сховатись у теплу мушлю.

Я, майже, вже хочу в таке ж забуття,

щоб затишком серце скувало…

Втомилась Душа, та нема вороття…

як холодно… холодно стало…

Зима оповила серця людей,

не хочуть ні чути, ні бачити,

Ні слізних волань, ні старих, ні дітей,

ні поступитись, пробачити …

Переступають і впевнено йдуть,

крізь стогін і зрада за зрадою,

Розбіглись по норах, в багнюці живуть

і стрімко, так стрімко падають!

Не відчувають, як рушиться Світ,

брехнею і чварами зранений,

Для себе ж лишили фатальний політ,

Душ, оповитих кайданами…

Та ні! Я не хочу в таке забуття,

що затишком Душу дурманить

Для мене важливо прожити життя,

без фальші, брехні і кайданів…