Вона казала...
з рубрики / циклу «Вірші/вітри минулого.»
Вона казала – «Треба якось дожити до весни»
Потім все забудеться й зітреться в голові
Все що зібралося в сніжну кулю по зимі
Згорить у прірві наче недописані казки
А ще, треба потроху звикати до зим
Що з того, що всі зими тепер пов’язані з ним?
Треба вчитися слухати чужий баритон
Й вечорами читати вірші йому в тон
Треба якось навчитися приймати пігулки й понеділки
Й ніколи не плутати номерів телефонів пробірки
Звикнути що там « вне зони покриття»
А ще...«Чорт! Не йди з мого життя!»
Треба буде вдало зустріти квітень
Й уникати його в міських парках з червня по липень
Треба спробувати пити солодкий чай вечорами
Заливаючи ним всі історії що пов’язані з нами
Треба якось звикнути що влітку йдуть дощі
Що в тебе просто звичка – палити за собою мости
Треба вміти не відчувати болю і протягів
Й забути що щось зупиняється на зустрічній двох наших потягів
Знищити думки зі словом «потім»
Й поїхати подорожувати автостопом
Згадати як писала восени листи
Й знову закохатися у поїзди…
Треба зітерти з пам’яті як ми разом збирали квіти
І те, як на той час багацько було літа
Забути про останній в тебе вдома чай
В який ти так майстерно підмішав відчай
Треба не згадувати тебе з квітня по травень
Це буде час теплих обіймів і кав’ярень
Треба буде звикнути до чужих очей та ключиць
Й до «НаТебеНеСхожих» облич
Треба навчитися вночі не казати дурниць
Й не діставати думки з потаємних полиць
Але навіть переривши в пам’яті все
Не знайшла такого місця де б не було тебе
Вона казала – треба якось забути до весни.
Казала…та чи вірила сама ж собі(?)...