ГОРДИЙ
Якось так вийшло, що Павла всі вважали гордим. Ймовірно, статура та постава голови цьому сприяло. Через це і дівчата його дещо сторонилися, хоча й не без того було, щоб неабияк задивлятися. Очі рвали. Але на тому все і закінчувалося. Харизма «гордий» все ж звисала домокловим мечем над щирими почуттями. Кожна чекала, коли гордий сам заговорить, розважить, розповість анекдот чи цікаву історію, щоб можна було полегшено зітхнути і повести розмову з ним – невимушену, ненав’язливу, таку собі нехай і пусту, дурнувату, аби лише з ним.
Однак, проблема була в тому, що і сам гордий ще змалку запам’ятав, що він – гордий!.. Принаймні, так думає не він – він упевнений, що не такий! – так сприймають його інші. Тож ніякої ради цьому вже не дати. І він підсвідомо почав неначе мстити: ага, він – гордий, то нате вам мою гордість, яку хотіли! І через це ще більше сам страждав.
Поступово навколо гордого створився ореол такого собі ще й байдужого до всього, ні на що нездатного. Теревенили про те, що коли байдужий, то й гордий, і навпаки.
Аж ось якось помітили, що, не хто інший, а гордий допоміг старенькій донести важкеньку сумку з крамниці; що якраз гордий притримав двері під’їзду з кодовим замком, коли побачив як шкутильгає за ним інвалід; і саме гордий кинувся навперейми собаці, зрозумівши, що той може накинутися на дитину, яка бігла – дитина ж не знала, що бігти перед чужими собаками не можна.
Якось гордий займався своїм улюбленим уподобанням – спостереженням зірок на нічному небі. Виніс на дах свого будинку телескоп, змонтував, зазирнув до окуляру. Аж, раптом, почув лагідне запитання: чи її не бачить? Озирнувся й зрозумів: на даху чекала... його майбутня доля.
Невдовзі й весілля відгуляли. І неймовірно щасливі були всі, надто та, яка на даху чекала та гордого піймала у своє кохання.
Аж ось однієї ночі гордий у свій телескоп уздрів не зорі й місяць, а заграву, що з самого нічного обрію здіймалася та грізно сунула у його бік, бік його краю. Гордий відчув: біда! І ні хвилини не вагаючись, пішов захищати свій край.
А та, яка свого часу на даху чекала астронома-любителя, знову вийшла на дах і, спостерігаючи не у свій телескоп, раділа заграві, в якій гордий відчув біду. Любителька дахів та горищ погано знала землю, на якій стояли будинки, зокрема і їхня з гордим висотка, бо воліла витати повище, а не топтати ряст рідної землі, відчуваючи її дихання й тепло. Тож побачивши грізну заграву, вона не сприйняла її такою і зраділа, вірячи, що то – немов оті далекі світи, за якими спостерігає гордий.
Та ось однієї миті та, яка на даху сиділа, лише й устигла нетипове, незвичне й противне дзижчання. І тут же її плоть розлетілася на численні шматки. Разом з бетонними глибами та пилюкою від шаленого вибуху вони як ті фантастичні птахи уповільнено опускались на грішну землю, немов усвідомлюючи, що тільки ця земля їх прийме, – точніше ту, що на даху сиділа, – у її розірваній множині, земля, що, як виявилося, найближча й найтепліша.
Заграви поступово зменшувалися, не стало чутно тривожних металічних дзижчань, і гордий повернувся, знайшов свій, на щастя, непошкоджений телескоп і, аби знову мати можливість спостерігати за чарівними зірками, взявся за організацію відновлення своєї висотки. До нього вирвечкою потягнулися помічники. Відтак всією толокою швидко упоралися зі шляхетною справою. І, що найважливіше, допомогли гордому занести його телескоп на саму верхотуру. Звідти по черзі спостерігали за далекими світами. Гордий лише встигав пояснювати, де і які вони є. Для них він уже перестав бути гордим. Він – свій, друзяка!
Й усі були щасливими, щасливими хочби тому, що вдивлятися у далекі світи ніщо вже не заважало: ні грізна заграва, ні навіть улеслива та, яка на даху сиділа.
