Lune
Qui là-haut s`allume
Sur
Les toits de Paris
Vois
Comme un homme
Peut souffrir d`amour
Це відбувалось в ті часи, коли старі замки перетворились на руїни, коли не існувало пір року, а Сонця й Місяця ніхто не помічав.
Казкарі і поети давно стали непотрібними. А надто він… Ніхто не намагався дізнатись, як його звуть. Люди прозвали його Блазнем.
Він любив вітер і небо, любив рано-вранці шукати в траві смарагди, любив ховатися серед руїн і співати. Блазень любив життя… Блазень боявся людей…
Люди називали його чудовиськом, потворою, горбанем, гнали від себе, палили його вірші… Він не ображався на них, йому не було боляче. Блазень грів закрижанілу душу у світлі блідих зірок і мріяв тільки про одне – ніколи нікого не кохати. Побачивши колись своє відображення у водах срібної ріки, він зрозумів, що земне кохання створене не для нього.
Та одного разу Блазень зустрів ту, яка просіювала крізь решето місячне сяйво. І з того часу кожна билинка, притрушена її золотистими чарами, шепотіла йому: «Алла!.. Алла…». Її ім’я розчинялось на його вустах, мов солодка вата, і ранило душу пронизливими голочками інею…
Він навіть наважився подарувати їй намисто із своїх віршів, і коли вона злякано відсахнулась, він вперше відчув біль…
Світло-молочний Місяць намагався врятувати Блазня, а Зірки співчутливо мерехтіли в його долонях, та ніщо не допомагало йому. Він покохав її, як може кохати тільки той, хто все життя ховав вразливу душу від людських знущань. Він весь свій Всесвіт простелив під ноги цієї чорнявої красуні з величезними очима, синіми, як небо мільйони років тому.
Алла не була винна в його нещасті. Вона жаліла його усім своїм бездонним серцем, яке давно вже віддала Парісу.
Паріс був тим, кого малював в поемах Блазень. Вродливий, сильний, із безмежно світлою душею. Він також не заподіяв зла нещасному.
А втім, Блазень схилявся перед небом у своєму горі. Все чого він просив – хоч раз торкнутися її руки… Та Місяць правдиво нашіптував: «Ти потворний, вона не покохає тебе. Її кохання – Паріс, Парі-і-іс»…
А Блазень вперто ходив її стежками, садив проліски під її вікнами і просив Весну принести в оберемку квітів лагідне Сонце. Він вдихнув надію у кожен паросток, проліски розцвіли, і на Землі настала Весна…
Алла вперше побачила світанок. Справжній, не такий, як був… І в променях усміхненого Сонця побачила очі Блазня, глибокі, ніжно-прекрасні… Він вже не блазень. Вся його потворність ніщо, порівняно з його очима. Алла взяла його за руку, і він повів її в пухнастий ранковий туман.
- Будь щаслива, - промовив Паріс, шукаючи в небі сяйво Місяця.
