Як хочеться весни...
з рубрики / циклу «Війна»
Як хочеться забути про війну…
Про біль і розпач, смерть, і сльози,
Не чути тих страшних «Чому?!»,
щоб сонце і весна…
а в нас морози…
Ой, як же хочеться тепла –
звичайного весняного роздолля,
Землі вже заквітчатися пора,
а в нас зіяють чорнотою степ і поле…
О, Боже, як же хочеться весни,
з її нестримною жагою жити!
У небі щоб хмаркИ пливли,
а потім літо й стигло жито…
Так хочеться забути страх,
що сковує щомиті душу й тіло,
Він скрізь у мріях, у думках,
ним все спотворено, усе заледеніло…
Так хочеться не знати про війну
але не вийде, чуєте, не буде,
Звичайної весни, а лиш страшні «Чому?!»
й шалений стукіт десь у грудях...
І я тепер розпечена Планета,
така ж, як сотні й тисячі Отих,
Хто став війни сумним сонетом,
десь теж блукаю серед них…
Тож не пробачу, так ніколи,
бо вже не та, що рік тому!
Душа моя, мов випалена поле,
від тих страшних «Чому, чому?!»…
Моя розіп’ята Планета,
в руїнах Світу ледь жива,
А хочеться тепла і сонячного світла ….
Та в нас війна! У нас війна…
Так боляче, що подих забиває
і вже не має сліз, не вистачає слів,
Невже так може бути? Так буває?
Щоб не було весни?
