Перевесло
Я пам’ятаю той літній, сонячний день 1938 року, мені виповнилось якраз сім років. Вранці одяглась в нову вишиту сорочку, як зараз бачу: червоно - чорні квіти, сплетені в чудернацькі узори, гачечки навколо рукава, на грудях «маністо» у три разочки, такі ж червоні, як вишні, в нашім саду. Спідниця на мені довга, кольору бузинових ягід. Похапцем випила кухлик молока, пиріжком закусила і вибігла на двір. Нікого… Сонце вже зачепилося об крило вітряка, що стояв на висоті, отже проспала. Матінка пішла вдосвіта на ферму, тож не стала мене будити, тато теж пішли на сінокіс. Я протупотіла босими ногами зазираючи у всі закутки хліва – ніде не видно було ні корови Лиски, ні телички Мазухи. Старша сестра погнала їх у череду.
- Що хазяйко, проспала ти своє хазяйство. Га – га – га! -
загелкотіли гуси, чимчикуючи по стежці вниз до річки.
- А хто рано встає, тому Бог подає! – глузували з мене кури, клюючи зерно з намисника.
- За то в мене гарна сорочка, й нова спідничка, - стала я крутитися перед індиком, що якраз вивів своїх індичат з нашого проса.
- Гуд – гуд – гуд! – набундючився індик, розпустивши свого хвоста. Індички забігали навколо нього, вихваляючи наввипередки його вбрання.
- З вами каші не звариш. Скоро батьки повернуться до дому, піду я краще вишень назбираю, вареничків наварю.
Я побігла підтюпцем стежиною до берега, де в нас був вишневий садок. В лузі пахло лепехою, м’ятою, татарзіллям - мабуть на дощ.
Господинею садка була стара висока вишня шпанка. Я не знаю, стільки років нашій вишні - черешні, її ще дід привіз із Криму, як чумакували. Вона була велика, розлога. Весною, на її цвіт зліталися милуватись усі бджоли нашого села. А ввечері женихалися хрущі, і до самісінького ранку безсоромні цілувалися з її пелюстками. Було садять на городі цибулю тиканку, сіяночку, квочку баба Текла, тітка Химка, мати та я.
- Ти поглянь, Наталко, як рясно цвіте шпанка. Їй і жидівські кучки не страшні, багато буде зав’язі, - говорила тітка Химка, випрямляючи зігнуту спину.
- Хоч стара, та гарна, вся облита цвітом, - погоджувалася мати, милуючись на вишню, що стояла як наречена.
- Як була я молодою… - хотіла щось відказати бабця, та жінки засміялися, кожна думаючи про своє.
Я дуже любила лазити по деревах. Матінка мене гукають, а я вилізу на шовковицю, що в тітки Пріськи через тин росла, і сиджу на ній, мов те шпаченя. Отож я швиденько видерлася на самісінький вершечок вишні, де ягоди спіліші, соковитіші. Не знаю чому, та мені завжди хочеться співати, коли я на дереві. Ото виспівую, як та пташина: про хмаринку, що пропливає у синьоокому небі; про ромашки – сестриці, що у лузі водили хороводи. Про гусей – лебедів, що спустилися у берег напитися води; про чорногуза, що грається в піжмурки з жабенятами. А он вже й батьки додому повернулися, мати обід варять.
- Не знав я, що сороки білобоки вміють так гарно співати.
Внизу під деревом стояв дядько в білій полотняній сорочці, в сірих конопляних штанях підперезаних перевеслом, та в солом’яній шляпі на голові.
- Русалко! Він мане зараз з’їсть, - промайнула в мене думка і я хотіла піднятися ще вище. В ну ж мить гілка піді мною як трісне.
- А-а-а! - і я полетіла вниз.
Крик стояв такий, що гуси полетіли до хати, кури посідали на гнізда, індик із своїми індичатами заховалися назад в просо.
Летючи я порвала спідницю об гілки. Перед самою землею мене підхопили дужі руки дядька Тодося.
- Не забилася, сорока - білобока, все ціле? – він стояв переді мною на колінах, обдивляючись мене з ніг до голови.
- Все! - схлипуючи відповіла я – тільки спідничку порвала.
В цей час прибігли мати з батьком.
- Ти що собі думала, ти ж мало не вбилася! – причитала мати, обмацуючи мене, ніби я була зліплена із глини.
- Не сваріться, Наталко Панасівно. Це я винен, обізвався до неї зненацька, - відповів дядько Тодось погладжуючи мене по голові. – Ой, під вишнею, під черешнею, стояв старий з молодою, як і з ягідкою.
- Я не ягідка. В мене спідниця порвана, - відповіла я, ховаючись за матір.
- То пішли до нас обідати, Тодосю Степановичу, обмиїмо, так сказать, Наталчин порятунок, - сміючись відповів батько запрошуючи гостя до хати.
До пізнього вечора я слухала вперше вірші Тараса Григоровича Шевченка, які читав нам простий босоногий чоловік з великим серцем та непростою долею.
Перевесло життя не раз принесе ще на мою долю випробувань: у 1943 я попаду в рабство в Германію. В 1947 році за жменьку чечевиці мені дадуть 10 років заслання на шахти Комі АСР. А потім колгосп, діти, внуки…
Пройшло більше 80 років від тих подій, та я й досі пам`ятаю вірші Тараса Шевченка, які читає Тодось Осьмачко:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…»
