19.04.2015 18:24

для всіх

261

4 | 4

 © Тетяна Чорновіл

ПОЕТУ

з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Колимські зошити. Синій зошит»

Вірш Варлама Шаламова «Поэту»

Болить з минулого ще й досі

Нестерпна спогадів імла, 

Як у пилу підошви босі

Мені моя земля пекла, 

Як нігті кліщами морози

До м’яса вирвали мені, 

Рукою зламував я сльози, 

Стогнав від болю не вві сні.

Там крізь попрані порівняння

Шукав попраним правоти, 

Там день, як засіб катування, 

Пекельні муки мав нести.

Я страх відчув, що з потом тіла

На сиві скапував виски, 

Моя сорочка просоліла

Ламалась легко на куски.

Я їжу рвав, мов звір одчайний, 

Мені ввижався дивом див, 

Паперу аркушик звичайний, 

Що в пекло те з небес злетів.

Хлебнуть води непевним кроком

В мить спраги крався сам один.

Я жив не місяцем, не роком, 

Я зважував ціну годин.

А вечір сходив міражами –

В надії, дивом ще живій, 

Я повнив сутінки віршами

І знову слухав голос твій.

Їх відчував, мов суть молитви, 

Ковтком живильної води, 

І образком на полі битви, 

І оберегом від біди.

Були вони зв’язком єдиним

Життя забутого у світ, 

Що нищив брудом животинним

З привиддям смерті слід у слід.

Магічних слів винагорода

Спливала в образи з рядків

Там, де невільницька природа

Кричала із усіх кутків, 

Без натяків на щось жорстоке, 

Через примирень множину

Вона іще призначить строки, 

Коли всю правду осягну.

Я вдячний був за пам’ять долі, 

Яка крізь вікові льоди, 

Сніг, заметіль, каміння голі

В літах зуміла пронести

Твоє лунке спасенне слово, 

Душевний простір чистоти, 

Де в кожному рядку – основа, 

Життя опора, сенс мети.

Тому між злісної облуди

І страх мене не поборов, 

І серце щире повнить груди, 

І в пульсі б’ється тепла кров.

_________________________

В моем, еще недавнем прошлом, 

На солнце камни раскаля, 

Босые, пыльные подошвы

Палила мне моя земля.

И я стонал в клещах мороза, 

Что ногти с мясом вырвал мне, 

Рукой обламывал я слезы, 

И это было не во сне.

Там я в сравнениях избитых

Искал избитых правоту, 

Там самый день был средством пыток, 

Что применяются в аду.

Я мял в ладонях, полных страха, 

Седые потные виски, 

Моя соленая рубаха

Легко ломалась на куски.

Я ел, как зверь, рыча над пищей.

Казался чудом из чудес

Листок простой бумаги писчей, 

С небес слетевший в темный лес.

Я пил, как зверь, лакая воду, 

Мочил отросшие усы.

Я жил не месяцем, не годом, 

Я жить решался на часы.

И каждый вечер, в удивленье, 

Что до сих пор еще живой, 

Я повторял стихотворенья

И снова слышал голос твой.

И я шептал их, как молитвы, 

Их почитал живой водой, 

И образком, хранящим в битве, 

И путеводною звездой.

Они единственною связью

С иною жизнью были там, 

Где мир душил житейской грязью

И смерть ходила по пятам.

И средь магического хода

Сравнений, образов и слов

Взыскующая нас природа

Кричала изо всех углов, 

Что, отродясь не быв жестокой, 

Успокоенью моему

Она еще назначит сроки, 

Когда всю правду я пойму.

И я хвалил себя за память, 

Что пронесла через года

Сквозь жгучий камень, вьюги заметь

И власть всевидящего льда

Твое спасительное слово, 

Простор душевной чистоты, 

Где строчка каждая – основа, 

Опора жизни и мечты.

Вот потому-то средь притворства

И растлевающего зла

И сердце все еще не черство, 

И кровь моя еще тепла.