Роль

Лікарі боролися за життя немовляти, яке щойно вологим згустком вислизнуло поміж стегон ледь живої породіллі. На чолі акушера виступив піт. Гумові рукавички були вимазані кров’ю. Серце дитинки не билося, лише нервово цокали сталеві інструменти. Бурштинове світло хірургічної лампи вияскривило кволе тільце, яке багряною плямкою непорушно лежало на столі.

– Ми його втрачаємо!

Цей голос почула мати, і з подразнених куточків очей скотилися дві гарячі цівочки. Стиснувши пітну ковдру до хрускоту пальців, вона, не розімкнувши вуст, викрикнула найкоротшу молитву «Ні!» і… монітор поруч запищав. Зелена пряма лінія враз переламалася і забігала на екрані гострими, нерівними вершинами.

Два мутні слимачки, народженні стати очима, ворухнулися, і світло зі стелі миттю влилося у них разом з тим півканням, риданням матері і запахом ізопропанолу.

…Влад схопився з ліжка. У вікно періщило сонце, яке у відлетілому сні було вічком хірургічної лампи. Страшне похмілля викручувало мозок, піджарюючи його ніби той арахіс на пательні. Горлянку скосив дикий суш, а губи вкрила гіркувата осуга.

Поглянув зокола: кімната своя; квартира своя; на підлозі оголеними спали двоє дівчат, незграбно накрившись забрудненим простирадлом; всюди валялися пляшки; посеред кімнати стояв воднік із сріблястою кришечкою, у чвирі якої чорніли залишки травички; під старим телевізором у повній відключці спали ще двоє осіб різної статі, при чому голова чоловіка знаходилась в кільком сантиметрах від поголеної клеорізи брюнетки.

З великим зусиллям Влад повернув голову і побачив, що поруч з ним на ліжку сопіла чергова краля, безпардонно виваливши на позір дві молочні купинки.

– Твою ж ти маму! – вилаявся чоловік і відчув, як до горла підступила нудота.

Піднявшись, він зробив крок і тут таки перечепився за спляче тіло. Він підібрав з підлоги пляшку і хильнув з горла. Те, що треба! Лишень мало.

Бісове похмілля! Хоч полосни собі зап’ястя!

На великій білій стіні, склавши руки на грудях, голлівудською посмішкою викривлявся молодий Марлон Брандо. Його застиглі, чорно-білі очі були, поки що, єдиним свідком вранішньої екзекуції Влада.

Кляте похмілля! Хоч в петлю лізь!

На полірованій поверхні чорного піаніно, яке стояло ближче до вікна, Влад помітив своє відображення і те, що він повністю голий. Та жага якомога скоріше покінчити з муками етилових спиртів взяла верх над естетикою. Він схилився над сплячим товаришем.

– Стас! – штовхав він його за плече, - Стас, є що?

Надибавши речі товариша, Влад заходився гарячково нишпорити по кишеням. Скоро віднайшовся невеличкий пакетик з білим порошком. Здається, що цій знахідці зрадів увесь світ. А перед усім, Марлон Брандо, який одразу зміни глузливу кпину на сяйливу посмішку задоволення.

Дві доріжки, акуратно розділенні пластиковою карткою, лягли на поліровану поверхню того ж таки піаніно. Скрутивши стогривневу купюру в тоненьку трубочку Влад вставив її в одну ніздрю і смачно вдихнув першу лінію сніжних кристаликів. Стінку носа обдало холодком і злегка засвербіло. Та ж доля спіткала другий шрам кокаїну, який молочним пилком відправився у кайфову одіссею жилами-б’ючками живого організму.

Влад повільно опустився на підлогу і обперся головою об байдужу ніжку інструмента. Раптом, у двері подзвонили. Потім ще раз. І ще. Та влад не рушав з місця. Він, підкотивши очі, відчував як тіло наповнюється радістю, силою, світлом, зеленим мохом, сиром, одурілим пір’ям, дублінським пивом, твідовим дивом, димом, домом, голосами з Колізею, пилком…

Враз, дзвінок змінився грюкотом. В двері несамовито барабанили, від чого стрясалися біли стіни квартири. Одягнувши труси, Влад, шпортаючись минув коридор і глянув у вічко. Склавши тоненькі пальчики в кулачок, світловолоса дівчина гатила німу дерев’яну поверхню.

Чоловік відчинив двері і з порогу почув:

– Що ти собі думаєш?!

Молоденькі, налиті малиною, губи нервово рухались; красива голівка з купинкою жовтого волосся тряслась; карі оченята зухвало блискотіли чи то гнівом, чи то жалем. Вона намагалася щось всотати чоловіку, а той стояв перед нею з дибільною посмішкою на опуклому від алкоголю обличчі.

– За дві години тобі потрібно бути на прослуховуванні! Можливо це твій останній шанс отримати роль!

«Помідори, в’язень, ніч над літаком, ясла Пегаса, золото, редуктор, труна, коло, живіт, галас, маслак, уніформа, зашморг, стовбур, вечір, рукав, зелений, прутень…».

– Тома, - нарешті вмовив Влад і не схопився, як дівчина прошмигнула в квартиру.

Вона зупинилася на порозі кімнати і, не роняючи ні звуку, споглядала огидно-еротичні руїни минулої вечірки. Потім повернула своє миле, але скривджене обличчя до Влада і зло промовила:

– Ти - тварина!

Дівчина стусанами загнала Влада в душ, а сама заходилася випроваджувати гостей. З порогу вона накинулася на сплячих воїнів алкогольної війни і, мов Ганнібал при Каннах, сокрушила їх своєю люттю. Тома підбирала речі з підлоги і жбурляла ними в дівчат. Слідом за трусиками і майками ледь не відправився гіпсовий бюст Махатми Ганді, що застиглим зором пив картинки сонячної Індії, медитуючи на журнальному столику. Бійці тривалої п’янки, зранені, виснаженні і змучені спрагою зривалися зі своїх теплих місць і в каламутному мареві, не второпавши, що відбувається, розгублено натягували на себе літаючий одяг, совали обидві ноги в одну калошу, одягали майки навиворіт і чужі трусики. Розбитою фалангою вони металися по кімнаті в пошуках води і порятунку.

Коли Влад вийшов з душу, він побачив, як полоненні сибарити ганебним парадом підтюпцем покидали його прокурене лігвище. На прощання, худа шатенка із скуйовдженим волоссям та розмитим макіяжем хвацько тицьнула йому фак і гепнула дверима.

Опустивши кривавий меч, згасивши вогонь люті, розкинувши намет спокою, Тома заварила міцного чаю і говорила Владу:

– Що ти робиш зі своїм життям?

А він повільно потягував напій і думав про своє: «мене, текел, фарес».

– Тобі не можна пити, - всотувала далі дівчина. – Ти котися вниз. Владе, ти загнеш, якщо продовжиш жити так.

– Смерть – це всього на всього збіг обставин. Життя, між іншим, теж, - відповів їй Влад і пішов одягатися.

– Коли ти провідаєш доньку? – гукнула у слід йому Тома і похопилася сльозою.

– Колись, - відрізав Влад, поправляючи викот білої сорочки. – Сподіваюся, ти не сказала їй, що у неї є тато?

– Їй вже чотири. Вона скоро сама про це запитає.

Вони йшли залитою сонцем вулицею, де-не-де обсновану липким листям струнких тополь і круглогрудих каштанів. Тома міцно тримала Влада під руку, ніби боялася, що він будь-якої митті чкурне від неї до найближчого бару і проп’є свій шанс отримати роль у новому фільмі.

– Сьогодні я знову бачив той сон, - розповідав він Томі, - з немовлям.

– То все алкоголь.

– Ні! Я бачу це немовля дуже часто.

– Облиш.

– Мама розповідала мені, що одразу після народження мене відкачували лікарі. Думаю, що той багряний згусток - я.

– І що це значить?

Чоловік зупинився і поглянув на дівчину.

– Те, що мені краще було не народжуватись. Я проживаю чуже життя.

За мить, відійшовши від почутого, Тома кинулася йому на шию і він відчув, як шкіру зволожили її теплі сльози.

– Там, на кухні, сьогодні, ти все говорила правильно. Я падаю в низ. Я навіть відчуваю, як у мене ріже внизу живота від того падіння.

Дівчина заходилася заспокоювати його ніжними словами, поцілунками. Та відчувала, що серце актора б’ється рівно і не знала, чи грає він зараз роль чи говорить з нею відверто.

Вони рушили далі. На закруті вулиці Тома зупинилася і скала, що їй потрібно поповнити рахунок. Лишивши Влада одного, вона швидко направилася до магазину де був термінал.

А Влад, закинувши голову, дивився на сонце, вичавлене блакиттю в золоту діжу. Потім глянув зокола – бар. Не гаючи часу, він поспішив туди. Вмостившись за зміїстою стійкою він замовив ром і прислухався. Щось прошуміло на вухом, ніби прошмигнув ультразвуковий потяг. То котилося в алкогольну хлань його молоде, толком непочате, духовно неблазне життя. Дітовбивство.

Захланно проковтнув трунок, лишивши на дні склянки слизькі кубики льоду. Замовив ще. Випив. Потім ще, і знову випив. Мацнув себе по кишені: щось зашелестіло. Він витяг звідти зім’яті аркуші.

– Сценарій, - бовкнув він і заходився в голос читати прописані там репліки.

«Капітан віддав наказ, потрібно відступати. Хапайте зброю і за мною!».

Влад розреготався.

– Дурня.

Він зім’яв папірці і жбурнув їх за шинквас.

– Гей! – обурився на нього кремезний бармен. – Ти що собі дозволяєш?

– Сорі, сорі, - на свій звичний манер перепросив Влад і замовив чергову порцію пойла.

А тим часом, Тома, не пам’ятаючи себе, бігала довкола місця, де вони розлучилися у пошуках свого коханого. Ось так завжди: він постійно її покидав. Вона думала, що спільна дитина його спинить, втихомирить, пришвартує його навіжений корабель у бухті сімейного затишку. Та де там! Мала народилася і Влад счез. Він не признав доньку і заборонив називати себе татом. І, здається, що тримало її біля цього чоловіка, якого вона обізвала сьогодні твариною? А вона сама не знала. І щось тягнуло до нього, ніби обоє проковтнули протилежні частинки магніту. І вони обпікали їхні нутрощі до тих пір, поки душі і руки знову і знову не спліталися у бежеву троянду.

Дівчина забігла до бару. Спохмелілий Влад встиг розгледіти лишень її сильветку, обласкану рожево-матовою загравою мозаїчної смальти, що прикрашала скляну вітрину. Тома пружним рухом вирвала склянку з рук хлопця і гепнула нею об стійку.

– Припини! – сердито сикнула вона, силкуючись не привертати до них зайвої уваги. – Візьми себе в руки!

Вони направилися до виходу та раптом почули за спиною голос бармена:

– Гей, він це викинув, - тицьнув він Томі зім’яті папірці сценарію.

Влад, причепурившись за допомогою Томи, увійшов до приміщення студії. Там було прохолодно, що позитивно вплинуло на хлопця, згуртувавши його хисткий і трохи неоформлений стан. В коридорі з мутно-оливковими стінами нудилось багато народу. Всі вони скніли над шпаргаллям сценарію, вряди-годи, піднімаючи до верху свої безнадійно замріяні писки. Влад надибав місце з краю і плюхнувся на офісний стілець. Його сусіда, молодий хлопчина в жовтих штанях і вибритою потилицею, спантеличений вихлопом перегару, спочатку злякану зиркнув на Влада, а потім акуратно відсунувся.

Минуло добрих дві години, поки дійшла черга Влада.

Він стояв у дверях. Напроти, за низьким столиком, засідало троє людей: два чоловіка, одна жінка. Перед ними, на штативі височіла камера. Без зайвих прелюдій, вони попросили, чи радше, наказали Владу зіграти сцену зі сценарію. Почали:

– Що сталося? – чванливо пробубнів репліку один з чоловіків.

– Капітан віддав наказ, потрібно відступати. Хапайте зброю і за мною!

У слід за словами Влад розреготався.

– Ми сказали щось смішне? – незадоволено фиркнула жінка.

– Це…, це повна бридня, - з усмішкою відповів Влад і втупив погляд просто себе.

– Перепрошую? – звівши дві вищипані змійки вискнула жінка.

Та Влад не відповів. Просто глянув на прощання у камеру і вийшов геть.

Коли, сховавши руки в кишенях, він проходив повз іншу студію, двері якої лишалися отвором, його слух вловив фразу, старанно виголошувану черговим актором-невдахою: «ні, ні, на вороних уже не грати: я – в кам’янім, у кам’янім мішку». Почувши таке, він спинився і заглянув у середину. Начинка кімнати нічим не відрізнялася від тої, яку він щойно покинув. Однак, як йому здалося, люди тут засідали приємніші. Один з них, шпакуватий чоловік з високим чолом звернув увагу на хлопця, що зацікавлено глипав очима у дверях. І здається, не було у ньому нічого особливого, що могло б вирізнити його з поміж інших мучеників Мельпомени, а от погляд чоловіка затримався на Владові довше, ніж потрібно для звичного зорювання.

– Ви на пробу? – озвався він до Влада.

– Що? – спантеличено перепитав той.

Чоловік повторив запитання і ще дужче впився у хлопця поглядом.

– Ні-ні, - відповів Влад і здимів так само раптово, як і з’явився.

Та на виході його наздогнала молода асистентка. Притримавши легенько за лікоть хлопця, вона вручила йому сценарій.

– Прочитайте, - тонким голосочком сказала вона, - і як матимете бажання, приходьте завтра на проби о цій самій годинні.

Влад запитав дівчинку:

– А хто то був за чоловік, що говорив зі мною?

– Режисер, - з усмішкою відповіли йому.

Вже на вулиці, направляючись до Томи, яка томилась у чеканні, він прочитав заголовок:

«Лебідь» (2015рік).

Режисер, сценарист: Призвоїтий Антон Павлович.

За спогадами О.Ашер, Ю. Клена, Г. Костюка.

Початкова версія сценарію (22 травня 2012рік)».

– Як усе пройшло? – запиталася в нього Тома.

– Чудово…

Та Влад не встиг закінчити розповідь. Звідкись здаля донеслось пискання шин і оглушливий рев автомобільного двигуна. За мить чорне, наглухо тоноване авто, чирхнувши днищем об бордюр, увірвалося на тротуар і загальмувало біля лавки. З нього одразу вискочило троє кремезних молодиків. Тома розгублено спостерігала за раптовим форсажем, на мить забувши про Влада. Та як тільки повернула зір до нього, то побачила, як той стрімголов біжить парковою галявиною, що широким клаптиком зелені розкинулась неподалік. Він хвацько переплигнув невисокий металевий паркан, потім вбіг на дитячий майданчик і мчав далі у невідомому напрямку.

Троє молодиків кинулися за ним і швидко наздогнали. Вони повалили Влада на землю і почали щодуху гамселити черевиками по ребрам. Навколо них звихорилася пилюка, в середині якою борсався понівечений актор. Далі, один з трьох бійців вскочив Владу на груди і заніс кулак для удару.

- Тільки не по обличчю! – заволав той і кривдник на мить зупинився. – У мене завтра прослуховування!

- Та срати я хотів, що у тебе завтра? – роздався лайкою той. – Коли борг повернеш?

- Завтра, - уривчасто дихаючи відмовив Влад, - завтра усе поверну.

Молодик підвівся. Влад перекинувся на бік і скрутився зболеним клубком, тримаючись руками за живіт.

– Якщо завтра не буде бабла, ти - не жилець! - Рявкнув молодик і всі троє стали на грець.

Влад лишався лежати на землі, відчуваючи, як ниють побитті м’язи і цокотить пісок на зубах. Він не підводився. Та радше не через біль, а через те, що не хотів знову стикатися з навколишнім світом, ставати з ним до лиця, бачити оточуючу реальність зіткану із суцільних проблем, боргів та помилок.

– Що це було? – злякано запитала Тома, коли уся спітніла від нервів та бігу, припала до Влада.

– Кредитори, - пробубнів Влад не піднімаючи голови.

ІІ.

Тома завела Влада до себе додому і поклала у ліжко. Потім принесла з холодильника лід, замотала його в рушник і приклала до понівечених ребер. Сівши порчу з ним, вона говорила:

– Мені не шкода тебе. Ти сам винен у всьому. Мені лише нестерпно жаль того таланту, який ти так бездумно спускаєш в унітаз, мов те лайно. А між іншим – це і є та монета, якою Бог оплатив твою присутність на землі.

– То все нісенітниця…немає ніякого Бога. У життя є лише нужда: вічна, тяжка і злиденна нужда.

– Неправда, - заперечила Тома.

Та замість відповіді Влад зболено зажмурив очі, що позначило його нехіть до подальшої розмови.

Дівчина піднялася і пішла в іншу кімнату. Влад вловив її солодкий запах і на мить відчув, що коли її немає поруч, йому стає холодно. Та враз відігнав те відчуття з атеїстичною категоричністю.

Повернулася вона швидко і віддала Владу гроші.

– Ось, – сказала вона. – Я не знаю, скільки ти винен і не хочу знати, аби повністю не втратити сон. Це все, що у мене є. Сподіваюся, цього вистачить.

Влад взяв кошти і подивився їй в очі.

– Навіщо ти це робиш? Навіщо опікаєш мене?

– Насправді, ти не хочеш чути мою відповідь.

Влад пригорнув дівчину до себе.

– Я капітан, корабель якого приречений на загибель. Ти можеш піти на дно разом зі мною…

– Байдуже, - рішуче відповіла вона і схилила голову на любе плече. – Якщо на дно, то теж разом. Не всім же ж витати в небесах. Хтось мусить стати піском під хвилями. Якщо ти обрав таку долю, я з тобою.

Потім вони поцілувалися і у Влада, попри біль, заяріла хіть. Він повільно, не відриваючи своїх вуст від її, роздягнув легеньку сукню і вкрив тендітне тіло поцілунками. Потім увійшов у неї: гарячу і тремтливу, завжди віддану і безмірно вірну матір своєї дитини.

Пізно увечері Влад повернувся додому. Сидячи у кріслі, він поглядав на пляшку віскі, яка стояла поруч і вагався: або сісти прочитати вручений сьогодні сценарій, або хильнути. Хильнути!

Налив, кинув лід, випив. Закурив. Вийшов на балкон. Місто у вогнях. Волога в повітрі. Бійка внизу. Сигнали автомобілів з дороги. Сирена швидкої. Блакитні прямокутники телевізорів у вікнах напроти. Кассіопея у смузі Чумацького шляху. Порухи гнучкого гілляччя. Тіні під під’їздом.

На телефон прийшло повідомлення, від Стаса: «Ти мені винен дозу!».

«Заходь. Я вдома», - відписався Влад і став чекати гостей.

Увімкнув телевізор. Прогорнув канали. Глянув на сценарій. Торкнувся до аркушів рукою. Підвівся і налив іще.

Стас прийшов близько опівночі. Як завжди, не сам, а в компанії прекрасної дами в короткій спідниці. Влад, все таки, доконав ту пляшку, і був помітно захмелілий. Вони розкурили косяк і втонули у пустопорожній розмові ні про що.

– Місто після дванадцятої стає агресивним, - вдумливо зауважив Стас, коли сполював харкотиння з балкону, на який вони вийшли перекурити.

– Це тому, що о цій порі воно належить таксистам і ментам, - виснував Влад. – А що за дівка з тобою? За вечір вона не проронила ні слова.

– Я називаю її «Тойота Королла». Знаєш чому? Тому що передок у неї вау, а задок слабенький.

Вони розреготалися.

– Каже, що вона лесбіянка, - прошепотів на вухо товаришу Стас. – Але не проти чоловічого латашка, лише за умови, що буде ще одна пара. Ти як, у грі?

Влад витягнув вуста у думній усмішці і поглянув у простру. На мить втонув у власних думках. Чітко побачив Тому: ставну, відрубну серед шумливої метушні з безнадійно закоханими очима; того чоловіка зі студії, сцену, дівчинку асистентку і, здалось, немовля із сьогоднішнього сну.

– Гей, не втикай! – розштурхав його Стас. – То що?

– Я у грі.

– Тоді гайда в клуб! Потрібно знайти охочих побавитись в інтимні ігрища. Та й потрібно догнатися.

Раптом Стас похопився.

– Бабло є? А то я на мілині.

– Є, - ствердно відповів Влад і одразу вийняв з кишені гроші, віддані йому Томою.

– О! – зрадів побаченому товариш, - сьогодні гуляємо!

Коли виходили з квартири, Влад зиркнув на сценарій. Він незайманим лежав на тому ж місці. Хлопець замкнув двері і був такий.

Коли їхали у таксі Стас запитав його:

– Що то за сценарій у тебе на столі пилиться?

– Новий, сьогодні вручили.

– І про що він.

– Про українського поета… Драй-Хмару, здається.

– Пф, дурня якась! Зараз поети нікому не цікаві. А що з тим прослуховуванням на роль вояки нац. гвардії?

– Я його провалив.

– Ну і хрін з ним, - резюмував Стас і зайнявся своєю красунею.

А Владу здалося, що в цій відповіді крилася прихована радість, «зворушлива жадоба і заздрість до сонця на чорною головою»1.

ІІІ. 

Нічна вулиця. Нічне місто. Гульливий вітер виганяє з підворітні брунатного пса, зім’яті сторінки газети «Вести», пластиковий стаканчик і паперовий мішок з «McDonald’s». За сіткою паркану – далекобіжні трамвайні колії на немощеній землі. Блукаючі вогні світлофору. Повільно проїжджає патрульний бобик. Трохи далі – височіють труби якогось заводу. Без диму, схожі на велетенські кампаніли. Вхід до нічного клубу. Над входом миготить амарантово-рожева вивіска. Зміїться черга з: дівчат, жінок, тинейджерів, педерастів, хачів, афроамериканців, випускників загальноосвітніх шкіл, студентів, менеджерів, касирів, секретарів та помічників суддів, корейців, латентних алкоголіків, бабіїв, сук, сучок, повій, пацієнтів Фройда/Юнга, есбеушників, водіїв, програмістів, продавщиць цілодобового ларька, фанатів Крістіана Грея, лівійців, викладача кафедри економіки, нотаріусів, учасників АТО, аматорів спортивного танцю, потенційних зрадників Вітчизни, бухгалтерів, фізичних-осіб підприємців, патріотів, прихильників Гітлера, виробників солодощів, друзів друзів сина політика, друга прокурора, похресниці голови служби зайнятості міста Чернігова, спортсменів (футболістів, баскетболістів, одного плавця та однієї плавчихи, двох тенісисток, КМС по дзюдо, володаря золотої медалі з паверліфтингу, тренера з фехтування та інші), редактора чоловічого журналу, музикантів, рецидивістів, ведучих радіо, шахраїв, мінял, толкачів дурі…далі світло вивіски припиняє освітлювати чергу, тому розгледіти її наповнення не видається можливим.

Черга одягнена у: футболки, джинси, брюки в стіл кежуал, короткі, довгі, середні спідниці різних кольорів, мусліні кофтинки Дольче Габана, блузи Гуччі, туфлі Карло Пазоліні (рожева блуза з кремовими сухозлітками пошита на старій фабриці в Бангладеш руками зголоднілої родини селянина Мансура Алі, чий трирічний син помер того року від тифу; футболка з тканини «Інтерлок» родом з Індії, скроєна поколотими пальцями ткалі Аканкши Бихар з касти недоторканих штату Гуджарат, яка останніх шість місяців живе просто неба і харчується на сміттєзвалищі; брюки кольору кардинал, завуженні, з етикеткою «Весраче» є плодом праці Болін Яня, що чверть століття гарує на швейній фабриці в Китаї (провінція Аньхой) і з дитинства мрія скоштувати американський сандвіч).

Стас, взявши у Влада гроші, купляє кілька білесеньких пігулок у дивакуватого хлопчини в жовтій бобці і притьмом кладе їх собі в кишеню.

Стас (пафосно): Охоронець мій знайомий. Зараз я домовлюся, щоб нас пропустили без черги.

Влад. Оккей.

Тойота Королла виразно жує жувальну гумку «Дірол Евкаліпт» і німує.

Через деякий час усі троє безперешкодно заходять в середину. Гучно гримає музика. Різнобарвне, спітніле та хмільне юрмище танцює. Поодинокі екземпляри підпирають чорно-рожеві стіни з трунками в руках. Трохи далі височіє сцена. На ній пульт, за пультом діджей у гігантських навушниках та білій, з дивакуватим малюнком, футболці. До гостей підбігає офіціант (дівчинка двадцяти років, студентка третього курсу університету ім. Бориса Грінченка, навчається на бюджеті, родом з Маріуполя) та всаджує їх за вільний столик.

Далі, наводиться список замовлень:

Пляшка Віскі «Джек Деніалз» (0, 7 л.), м`ясні (шинка, балик, баварські ковбаски, язик із свіжою петрушкою) та фруктові (банани, ківі, яблука, апельсин, грона винограду сорту Бабара посипаний цукровою пудрою) нарізки, лід, кола.

Стаст (піднімає склянку і перекрикує музику). За нас!

Влад та Королла цокаються і п`ють.

Стас, загадково посміхаючись, дає кожному по пігулці, придбаній на вулиці. Усі троє закидають їх до рота і запивають віскі.

Королла, прихопивши з собою сумочку, відходить.

Стаст. Про що ти думаєш?

Влад. Про той сценарій… Треба було, все таки, його проглянути.

Стас. Забий! Проглянеш завтра.

Влад. Завтра може не настати.

Стас знову наповнює склянки.

Стас. З нас!

Повертається Тойота Королла у супроводі двох довгоногих дівчат. (Антоніна Миколаївна Гречко 1992 р.н., паспорт серії ВН 768450 виданий Стрийським МВ ГУМВС України у Львівській області 10 березня 2008 р. та Наталія Григорівна Святокум, 1994 р.н., ідентифікаційний код 1134923783 виданий Рівненською Державної податковою адміністрацією, що зареєстровані та проживають у гуртожитку №4 по вул. Кіквідзе 36 у м. Києві).

Зіниці Стаса та Влада збільшуються у розмірах. Вони припрошують дівчат присісти. Ті сідають з милим, штучно робленими посмішками. Гості роблять замовлення:

два «Лонг-Айленд Айс Ті» (горілка, джин, текіла, ром, апельсиновий лікер, кока-кола, лимон, лід), два «Б-52»(кавовий лікер, бейліс, апельсиновий лікер, блакитний вогник), одна «Піна Колада» ( білий і темний ром, малібу, кокосовий сироп, ананасовий сік, ананас, 1 лід, збитті вершки).

Влад (погладжуючи руде волосся рівненчанки). Вулпес.

Рівненчанка. Що?

Влад. Це з латинської означає - лисиця.

Вулпес спалахує очима, хіттю та блуднею.

Стрийчанка (кричить прямісінько у вухо Владу). У тебе своя квартира?

Влад (відриваючись від Вулпес). Навіщо мені своя квартира, якщо там немає кому прибирати.

Стрийчанка (жваво жестикулюючи). Ні, ти не подумай. Для мене це не головне, як би… типу… типу. Для мене головне, типу, як би, душа, а гроші, типу, як би, не головне, … типу… я хочу сказати, типу, як би, я не така… типу, для мене це не головне, типу, як би…

Влад цілує Стрийчанку і та не прочується. Потім цілує Вулпес і та теж не пручається. Стас цілується з Королою, з нею те ж саме.

Влад (Вулпес) Виходь за мене заміж?

Вулпес. Я згодна.

Влад. Завтра розпишемось і на Ібіцу, святкувати.

Стрийчанка (встрягаючи в розмову) А хто ти?

Влад впадає в ступор, йому чується голос Томи.

Стрийчанка. Я маю на увазі, ким ти працюєш?

Влад. Я актор… не практикуючий.

Вулпес (із захватом) Актор!

Стрийчанка. Ні, типу, як би, ти не подумай, для мене це не головне, типу, головне, любов, почуття, так? Типу, як би. А все інше – не головне…

Влад знову цілує Стрийчанку, потім Вулпес. Потім Вулпес цілується із Стрийчанкою і навпаки. Стас і Королла незмінно.

Далі усі роблять чергове замовлення, випивають та йдуть на танц-пол. За якийсь час вони покидають нічний заклад, сповідуючи одну непорушну заповідь гультяїв, що останніми з клубу виходять невдахи.

Таксі. На задньому сидінні Влад, Вулпес і Стрийчанка. На передньому Стас та Королла (доплатили таксисту за перевантаження). Усі цілуються. В салонні чується музика, перегар та плямкання губ. За вікном майже світає. Небо по краям схоже на тічку вселенської матері, таке ж незрозуміле, прозірне, неіснуюче.

Квартира Влада.

Столик завалений пляшками. Переповнена попільничка. На скляній поверхні рідкі намети кокаїну. Оголена Вулпес скаче на дивані. Стрийчанка, розвівши стегна, втикає у фіолетове вікно. Збуджений Стас нервово курить на балконі. Королла цмулить пиво у фотелі.

Вулпес хапає зі столику сценарій «Лебідь» і починає викидати в повітря списані аркуші. Усі сміються. Стас, повернувшись з перекуру, ловить один з аркушів і вголос читає.

Стас (огидно викривляючись). І клаптик неба, розп’ятий на гратах, і недріманне око у вовчку, ні, ні, на вороних уже не грати, я – в кам’янім, у кам’янім мішку.

Стас несамовито кричить і регоче. Теж саме роблять інші. Усі, крім Влада.

Влад (сердито). Припини!

Стас (отетеріло) Що?

Влад. Я сказав припини!

Стас (демонстративно нахиляється за черговим аркушем і голосно читає). Ластівонятко моє, донечка рідна… щоб не сталося, пам’ятай, я завжди буду поруч. Ти і мама – моє все…

Влад, осоружно скосивши обличчя, кидається на Стаса і з усієї сили б`є його у живіт. Той падає. Дівки здіймають галас. Гола Вулпес починає одягатися. Королла непорушна.

Влад (кричить). Припини! Забирайтеся геть звідси! Негайно! К бісовій, бісовій, бісовій матері!

Стрийчанка приходить до тями. Вулпес майже одягнулася.

Стас (піднімаючись з підлоги). Знаєш що? Пішов ти!

Стас хапає Короллу за руку і волочит до виходу. Зупиняється близько напроти Влада.

Стас. Тобі ніколи не стати актором…ти жалюгідний… нікчемний нездара, алкоголік і наркоман.

Стрийчанка. Як би…

Влад стоїть непорушно. Проходячи повз нього Вулпес нахабно тикає фак. Дежавю.

ІV.

Тома увійшла в квартиру. Хтось лишив двері незамкненими. Посеред залитої вранішнім сонцем кімнати прямісінько на підлозі, розкинувши руки, на животі спав Влад. Поруч валялася недопита пляшка коньяку. Уся підлога була засмічена пляшками, недоїдками та аркушами сценарію. Столик з Махатмою Ганді був перевернутий догори дригом.

Дівчина взяла стілець і сіла біля Владового узголів’я. Лишень зблизька вона помітила, що той спить у власній блювоті.

- Я не знаю, що зможе тебе врятувати, - тихо, колоплачним голосом мовила вона. – Та знаю точно, що це буду не я…

Тома стала навколішки і торкнулася його густого світлого волосся.

- Тобі потрібно вмерти і заново народитися… тобі потрібно перепливти Дніпро.

Ні сонце, що сльотаво зоріло крізь залапану шибку, ні Марлон Брандо, ні увіесь всесвіт не могли збагнути, навіщо то вона все розповідає тому, хто її не чує. Та дівчина знала, що ці слова, якимось дивним чином зуміють пробратися до його серця і кольнути у потрібну хвилину. Знала…і ніщо не могло переконати її у іншому.