Елегія Осені
Свіча любові гасне від розлуки,
Душа німа, коли вже не горить.
Не ві́зьме Осінь щастя на поруки...
Для когось - вічність, а для Бога - мить.
Що наші сльози в океані світу?
Томляться мрії у пустелі втрат.
Красива жінка:очі з малахіту,
Волосся - ди́во ди́вне в сто карат.
Але і їй, рудоволосій кралі,
Нудьгується дощами уночі.
Предвічний сум, як скіфські пекторалі...
І гострі думи - бойові мечі.
Черпа́є Осінь з душ мінори глеком...
Важкі шляхи до самоперемог...
Весна прийдешня не така й далека,
Чи суджено дійти до неї вдвох?
