Тихенький край
Тихенький край, з калини і барвінку, Мета царів і мрія королів. А наш народ не вимер, наче інки, Не відцурався рідної землі. Стояли міцно. Землі – неозорі, Від териконів – до високих гір. Не всі втекли далеко, аж за море. Не всіх загнали в крижаний Сибір. Трава росла між сірими хрестами, Лягали сім’ї під один горбок. А дітвора тягнулася до мами, Просила українських казочок. І дивувались вороги-сусіди, Слова котились, як отруйна ртуть: «Вогнем косили, не давали хліба, А ти диви – ростуть собі й ростуть!..» Пройшли віки. Вернувся чорний вітер. Летять снаряди, кача знов пливе… Погляньте: за вікном сміються діти. А значить, наш народ іще живе.
