Дайте нарешті любити себе
Зранку місто це п’яне, холодне, жорстоке, брудне.
Стерлись навіть із вікон ці вічні обличчя в задумі.
Дайте двадцять хвилин, щоби я полюбила себе
І нарешті зреклася дурного, безглуздого шуму.
І не думайте, молю, благаю, що я – мов алмаз.
Я займаю найнижчі щаблі за шкалою Мооса.
Просто через цей шум і ці натовпи дикі якраз
Я вже чорна й жорстока, як Всесвіт, як вітер, як осінь.
Я уже – ніби тінь; у мені щось сидить вогняне;
Розбиваюсь і бризкаю соком, як стигла денешта.
Люди, дайте нарешті мені полюбити себе
І з думок моїх стомлених зникніть, благаю, нарешті.
