Маски

за мотивами вірша В. Висоцького

Сміюся ридма в дзеркало криве,

Мене, мабуть, вже вкотре розіграли:

ніс, як гачок, лице - таке смішне,

як у Венеції, на карнавалі!

Що діяти мені – чимдуж втекти,

чи дурня клеїти разом із ними?

Я сподіваюся під масками знайти

людські обличчя, а не серафимів…

Всі в масках, і в перуках, як один:

герої казок і літератури,

сусід мій зліва – Арлекін сумний,

а другий - кат, і кожен третій - дурень.

Я регочу, мене на частки рвуть,

у танці неспокійно мені з ними:

а може маска ката - його суть

і він її навряд чи коли скине?!

А раптом Арлекін навік сумним

залишить образ свій печальний,

а блазень вигляд свій дурний

так і не змінить на нормальний…

Навколо мене звужують кільце -

схопили міцно, в танець приєднали:

на жаль, моє засмучене лице

за справжню маску блазні ті сприймали…

Петарди, конфетті! Та все не так -

мені всі маски хором дорікають,

кричать, танцюю знову я не в такт,

на їхні ноги часто наступаю.

Веселі маски зляться, й навпаки

сміються з мене інші в тихій злобі,

за масками ховають залюбки

свої обличчя у людській подобі.

Секрет тих масок все-таки пізнав,

упевнений, аналіз мій правдивий,

байдужість масок, звірів злий оскал -

це захист від образ несправедливих.

м Київ, 25.10.2015