ТРИ CЛЬОЗИ

В кімнаті на широкім підвіконні  

Стояла Свічка, гарна і струнка, - 

Із воску золотого, ніби сонця, - 

Світила денного улюблена донька. 

Висока була Свічка, гордовита.  

Своєю вродою пишалася вона  

І полюбляла звисока глядіти  

На залицяльників з розкритого вікна. 

Вважала себе кращою за інших,  

Сміялася в душі над усіма...  

«Та хто вони такі! - гадала в тиші. –  

Я найгарніша, тільки я сама!» 

А поблизу, тихенько причаївшись,  

Сірник за нею ніжно споглядав.  

Він полюбив її, ще тільки народившись.  

Він нею жив і нею помирав. 

І хоч як сильно мучився коханням,  

Боявся підійти й заговорить:  

Вона красуня - світла зірка рання,  

А він - Сірник. Ну що йому робить? 

Як їй сказати, що не спить ночами,  

Що бачить її всюди, де б не йшов!  

Що марить її світлими очами...  

Як показати їй свою любов? 

Одного разу, поборовши страх,  

Наважився Сірник про все зізнатись.  

Наблизився, неначе на голках,  

Впав на коліна, як ножем підтятий. 

- Я вас люблю, - промовив тихо він. 

Кохаю до нестями, люба Свічко! 

Він говорив, не зводячись з колін, 

А як закінчив, вже темніла нічка. 

І вислухавши сповідь Сірника, 

Свіча у відповідь жорстоко розсміялась: 

- Послухай! Знаєш ти, хто я така? 

Як можеш ти до мене дорівнятись? 

Не вимовив ні слова наш юнак, 

Лиш спалахнув живим вогнем страждання. 

У знак прощання, у розлуки знак 

Він запалив Свічу своїм коханням. 

І впав додолу. Свічка налякалась,  

Та не за ним - подумаєш Сірник!  

Що це з її голівонькою сталось?  

Чому іскриться золотом свічник? 

Сподобалося Свічці нове вбрання – 

Вона тепер насправді сонця світ.  

Та пломінь Сірникового кохання 

Їй не зворушив серце ні на мить. 

Горіла Свічка, вродою сіяла,  

Про Сірника забула без жалю.  

Ще більше запишалась, запалала,  

Підкреслюючи цим красу свою. 

Метелик молодий вночі побачив  

Те пишне сяйво, що від Свічки йшло.  

Осліплений, він наче розум втратив – 

Тієї ж миті кинувся на скло. 

- О люба Свічко! - він кричав до неї. – 

Я вас люблю! Я покохав ураз!  

Навіщо мені рожі та лілеї?  

Нема для мене кращої за вас! 

І пролетів до Свічки у кімнату.  

Його вело прекрасне почуття,  

Його б не зупинили навіть грати!  

Без неї він не уявляв життя! 

А Свічка його холодно зустріла:  

«От розвелось комах! Облиш мене!  

Для тебе не «кохана» я й не «мила»!  

Лети відсіль, опудало страшне!» 

Метелика мов темна ніч накрила,  

Не бачив він, що на вогонь летить.  

А Свічка йому крила обпалила:  

«Не заважай мені спокійно жить!» 

Ось так продовжувала без кінця горіти,  

Струнка, висока, гарна, осяйна.  

«Затьмарю я красою сонце й квіти!..  

Та не суперниця мені сама Весна!» 

Літав бадьорий Вітер над горами,  

У лісі грався - листям шелестів,  

Струмками плив і бавився з річками,  

У вербах тихо й лагідно скрипів. 

Почув цей парубок про славу Свічки,  

Про гордий стан, про нищівний вогонь.  

І закортіло глянуть на те личко,  

Охолодить його поміж своїх долонь. 

Помчав понад долини, через гори,  

Не помічаючи в дорозі перепон,  

Побачив Свічку і собі на горе  

Також потрапив у палкий полон. 

Розповідав їй щиро, що у серці  

Відчув солодкий щем, пекучий біль.  

Дивився - чи ж коханням озоветься?  

Та результат не коштував зусиль. 

Бо й з ним красуня зверхньо говорила:  

«Геть забирайся, Вітре, звідсіля!  

Хіба не бачиш? Мало не згасилось  

Від подиху твого моє вбрання!» 

Обличчя Вітра тінь суцільна вкрила,  

Він знову подивився на Свічу,  

І справжня її суть йому відкрилась.  

«Ну що ж, - одмовив, -я не промовчу. 

Ти кажеш - моє дихання холодне?  

Мабуть що, так. Тут ніде правди діть.  

У тебе ж не душа - пуста безодня,  

І замість серця - в грудях лід лежить. 

Тебе кохали, палко і нестямно,  

Лилися сльози від гірких невдач,  

Ти ж залишалась зверхня й невблаганна,  

А зараз - черга за тобою, Свічко! Плач!» 

І він дмухнув на вогник золотавий,  

І подихом той пломінь загасив.  

Заголосила Свічка, мов журавка,  

Аж плач її до неба долетів. 

Скотилося три воскові сльозинки  

По гарному, хоч зверхньому лицю.  

Три долі, три легесенькі билинки,  

Які вплелися в оповідь оцю. 

Одна сльоза - то Сірникова доля,  

Який так довго, ніжно так любив.  

А другая котилася додолу – 

Метелика, що крила обпалив. 

А третяя сльоза - то Вітра муки...  

Схилилась Свічка, стримуючи плач, - 

Все зрозуміла. Й вирвалось з розпуки  

Єдине слово щиреє: «Пробач...» 

22 березня 2007р.