Стояв я над криницею і думав, яка бездонна глибина...
Стояв я над криницею і думав, яка бездонна глибина,
Що, може, й чорт все теє чує, що передасть йому вона.
І так стояв над той криницей, і довго думав, що сказать,
Чого б такого передати, щоб дідька самого злякать?
Вже зорі наді мной сіяли, а я усе ніяк – стою.
Стою, як кажуть, і гадаю… Дай, думаю собі: збрешу.
Збрешу потроху, помаленьку, хто знатиме, чи правда се?
Та вже й зібрався я сказати, як із криниці хтось ірже!
Камінчик із землі піднявши, щосили я жбурнув униз.
І регіт той чорта протяжний щось швидко в темряві завис.
Так та криниця – мова наша,
Що занехаяли давно.
А ви подумайте: не краще
Нам стати мудро за одно
І відродити мову русів,
Й прибрати суржика клеймо?
А камінь той – то злеє слово,
Що гнітить рідну повсякчас.
Тож час вже відродити мову
І словниковий наш запас.
