Апатія
За мотивами роману «Київ. Ua» Т. Белімової
Ось ноги під ковдрою,
якими не хочеться ворушити…
Ні вдягатися, ні збиратися,
ні їсти, ні пити,
ні розмовляти, ні слухати –
не хочеться нічого!
Нічого…
Роман «Київ. UA» Т. Белімова
Пішла із дому, не відчула жаль,
Чудовий дім, коштовна «повна чаша»,
Тепло сімейне десь поділось наше…
Тепер – холодна пустка і печаль…
Вважає «пан» - я зрадила його,
Такого він нізащо не пробачить,
Втікачка пошкодує і заплаче…
Минуле злим осотом поросло.
Сіренький день, нарешті,
промине,
Зірниця –
напівзгасла сигарета,
Вечірнє світло
мороку
мене
передає,
неначе естафету…
Безмежна ніч, тікає забуття,
Ні мріяти, ні рухатись не хочу…
Чужих думок пожмакане шмаття
Скрегоче сухо, як воно скрегоче!
Невдячна – я, провина вся - моя,
Мене не зрозуміють рідні діти…
…О, як же тяжко… Не бажаю я
Ні рухатись, ні думати, ні жити…
Застигла вся, згорнулася в клубок,
Нехай світанок зачекає трішки…
Не хочу болю, хаосу думок,
Боюся вранці покидати ліжко.
А може здатись, «втратити лице»,
Сімейному тирану уклонитись?
Не дозволяє зважитись на це
Напівжива моя жіноча гідність…
Геть із душі бур’ян,
чортополох,
Горять нехай минулого
світлини,
З апатії
ми з гідністю удвох
повстанемо,
немов із домовини…
Попереду – важка, терниста путь,
Не здамся, не розкаюсь, не злякаюсь,
Хай буревії, мов лозину, гнуть –
Я відтепер ніколи не зламаюсь!
.gif "{#}")
