Тут ні тебе, ані лісів нема
Мені би зараз - буків посивілих,
Щоб врешті з серця витекла пітьма,
Щоб я у цьому хаосі спочила.
І голову покласти на плече.
Відчути сильний дотик на зап’ясті…
***
Тут клени.
Штучні.
І від них пече.
Вони мене мов хочуть розіп’ясти.
Тут хвоя є,
Закута у броню
Грубезних стін,
Сфальшованих доріжок…
Мені би сосен, кольору вогню,
В яких в корінні нори сотень мишок.
Тут небо скуте, сіро-голубе.
Тут в сірих тіней вічна паранойя.
Мені би - ох! Мені б сюди тебе,
Твоїх очей мені б води живої.
