Голодомор
з рубрики / циклу «Українська душа»
Я бачу на обірваній світлині
Великі очі, сповнені жахіть,
Що знають смерть, що без провини винні,
І все це - очі крихітки-дитини,
Що тихо за пустим столом сидить.
І в погляді дитячому питання:
"Будь ласка, хоч тепер мені скажи,
Чому засуджена на ці страшні страждання,
Чому не колискову, а благання
Від матері я чую уночі?
А знаєш, що жив братик мій маленький
Іще тієї теплої весни,
Але, як стало зовсім нам скрутненько,
Замовк він раптом. Зараз я частенько
З ним бачуся в моїм яскравім сні.
А ще колись ми яблука та груші
Збирали з подружками у рясних садках.
Але прийшли до хат їх люди злющі...
На небі зараз моїх подруг душі,
І яблунь цвіт лежить на їх хрестах.
А батько мій колись робив у полі,
Пахав і сіяв, пахнув хлібом весь.
Зерно тепер розкидане десь долі,
Під зливою ці колоски чудові.
І батько мій кудись навіки щез".
І хочеться дитину обійняти,
І хочеться сказати їй: "Пробач!
Ніхто не знає, нащо убивати?
Навіщо змушувати нас ось так страждати?
Навіщо слухати цей божевільний плач?"
Забутись можуть всі трагічні строфи
Про чорні ночі й про голодні дні,
Але не вщухне біль в душі нітрохи,
Й голодна смерть з кривавої Голгофи,
Залишить в серці нації сліди.
В душі у нас завжди живе надія,
І після бурі сонечко зійде.
Я вірю, я про це невтомно мрію,
Я знаю те, що лихо не посміє
Знов статися ніколи і ніде!
