Палив вірші я в лютий холод ночі,
Палив мої вірші, і корчились в огні
У спалаху рядків слова пророчі,
Що нашептала в сни тайга мені.
Хіба на те уста мені відкрила,
Щоб літер цих обвуглені тіла,
Віршів моїх тремкі жагучі крила
Навіки хуга замела.
Та все ж по них жалі облишу кволі.
Нехай відтворять спалахом з імли
Палкі Бруно і Галілея долі,
Що на кострище дух свій вознесли.
________________________
Я жег стихи холодной этой ночью,
Я жег мои стихи, и жарким был огонь.
И в пламени костра изнемогали, корчась,
Слова, подсказанные мне тайгой.
Затем ли для меня ее уста раскрылись,
Чтоб этих букв обугленных тела,
Моих стихов трепещущие крылья
Метель навеки замела.
А впрочем, я их вовсе не жалею,
В них виден свет времен. И в них живет восторг
Заманчивой судьбы Бруно и Галилея,
В стихах, взведенных на костер.