З А П О В І Т Н Е
Нажив заповітне - нікому
Ні словом, ні ділом не знач,
В душі лиш і серці своєму
Замкни цей довічний пернач.
З близьких хто тобі зауважив,
Нещастя спіткало тебе,
Тримайся, бо люди зневажать,
Зламають, що ще молоде.
Таємний здобудок чи гріх
Де слава і воля чужа,
На розпач чи радості втіх-
Завітному всюди межа.
Попу ані другу не кайся,
Подрузі чи вірній жоні,
Одні продадуть – начувайся,
Іншим по смерть завинив.
Слово пішло - не піймаєш,
Два знають – таїни нема,
Долю комусь довіряєш,
Відплата буває страшна.
У пам’яті скарбом зоветься,
Повідав - вже стало сміттям,
З завітним живи як живеться,
Як виніс, то вже не життя.
Згрішив а чи згаяв – сам винен,
З собою борись, виправляй,
Переможеш чи лише зупиниш,
Тож винних собі не шукай.
Розгадане втратило силу,
Було - вже ніяк не вернуть,
Завітне держи до могили
Навік щоб спокійно заснуть.
Коли ж хто узнав чи побачив,
Між люди нещадно поніс,
Пробач і забудь, не віддячуй
Щоб камінь в душі не повис.
Не помста зповна за образу,
Ненависть нехай не кипить,
Прости щиросердно відразу
Хоч пам`ять до смерті бринить.
Бував ти святим або грішним,
Земним милувався життям,
Жилось з заповітним затишно,
Буремно – вирішуєш сам.
м. Київ, 24.10. 2013р.