Стара казка
За морями, за долинами
Десь кружляють увесь вік
Звірі із очима дивними,
Як давно їм хтось прорік.
- Гей, незловлені-нездолані!
Чи загиблі тут щодня?
- Ми дракони, а не ворони,
Не кружляють навмання.
Між кісток людських, драконячих,
Між полів, доріг, могил
Бережемо Квітку сонячну,
Давній скарб могутніх сил.
Сюди здавна, як начертано
У літописах Землі,
Стомленими і подертими
Йдуть сміливці молоді.
Б’ються стрілами і списами.
Потім той, хто переміг,
Візьме Силу або Істину
З Квітки сонця між доріг.
Істину не люблять лицарі.
Не пізнавши, що у ній,
Стають підлими і ницими
В силі їх мечів новій.
Сила довго не тримається.
Але істина зате
В жоднім разі не зламається,
В жодній битві не втече.
Її людям і не зміряти,
Не заб’ють мечі й ножі.
Істина – це вічно вірити,
Що достатньо сил в душі.
