Рвуться потяги
Рвуться потяги коло станції,
Прив’язь колій їх геть не тішить:
Хочуть солоду,
Хочуть грації,
Хочуть неба,
І хмар,
І тиші.
Як мустанги, леткі й сполохані,
У броню заводську закуті,
Може,
В небо й полин закохані,
Чи начулись нічних прелюдій.
Прорізають тумани й віхоли,
І, зціпивши залізні зуби,
Вчаться так, як і люди, дихати,
Киснем поля на повні груди.
І, якби не ці довгі колії,
Які зв’язують, притискають,
Хто б спинив їх чужими долями,
Хто б зловив їх за небокраєм?..
