Коли рубали вишеньку на розі
Коли рубали вишеньку на розі,
Пташки позбулися усіх пісень.
Весь світ тоді застиг в німій тривозі:
Лякаючись, питав себе – це все?..
Це все, скажіть? От зникне її обрис
І стане ясно: вір ти їм, не вір,
Та люди стерли вже свій Божий образ.
Тепер людина – лютий, дикий звір.
Вона жорстока. І вона пропаща.
Вона вбиває Всесвіт. І уб’є.
А вишенька – це, може, те, що чашу
Отих скорбот природних переллє!..
***
Але на ранок світ забув ті миті,
Затер нічним вітриськом всі сліди.
Природа може нас іще простити.
Нам разом з нею жити ще, рости.
І тільки клен в золоточолій тузі
Не забував її червоних барв,
Скрипів зажурно втраченій подрузі,
Сльозами-листом землю покривав.
