Не відчуваю
Я вже далеко і гарячих
Не відчуваю твоїх рук.
Мені наснилось, що ти плачеш,
Що я далеко, а ти тут.
Я вже не хочу болісно вертатись.
Вчорашній дощ все не пройде...
Ну що зі мною може статись,
Якщо мене нема ніде?
Я щось посіяла й воно дозріло,
І на порозі вже жнива.
Крізь моє тіло підозріло
Росте не жито, а трава.
Я ніжно цілувалася з вогнем,
І вже не чула плину часу...
А ми із вами тільки ждем..
Я з ним не ждала ще ні разу.
Віднині я любитиму мовчати,
Відзавтра я – німа стіна.
Мене лишилось не багато,
Мене лишилося до дна.
Сьогодні в мене дике свято,
Старі листи я відправляю у минуле
А далі буду досхочу літати,
Забуду всіх, кого ще не забула.
Приходьте подивитися на мене
Я вам всміхатимусь у об’єктив
Пишіть про мене вірші і поеми,
Пишіть про те, що хтось мене любив.
Я тільки раз могла б згоріти,
Бо тліти можна все життя.
Найшвидше в’януть найгарніші квіти,
Так довго в’яну тільки я…
Прийміть мене в свої обійми,
нехай там тісно, тільки би зігріло
нехай не щиро, але так надійно,
хай не за душу, але хоч за тіло.
Провидці посміялись наді мною,
Накривши долю чорним полотном.
Мої амури поскладали зброю,
А поїзди приходять на пустий перон.
Та я ж жива іще нівроку!
Тонка душа і сильний дух,
А до стіни лишилося пів кроку,
Тому я впала й не іду.
Й не правда коле, лиш лукавство,
В шовках розпусти пивши гріх,
Хто каявся – той грішником назвався,
Хто не злякався – лише той не втік.
За сумнівами лізти у кишеню
І кожне слово точне, як квадрат.
А очі то блакитні, то зелені,
Він то коханець, то мій брат.
Я зроду-віку не літала,
І зроду-віку не любила висоти.
А тут мені вже й неба мало,
І більш не хочеться повзти.
А межі всі з колючим дротом,
І трохи забагато стін...
Скидаю з себе позолоту
Й шукаю місце, де мій дім.
***
Розлуками розпещені вечері,
Розхристані розтанули сніги...
Замки закохані у двері,
В мій гаманець закохані борги...
Львів, осінь-зима 2010