Моя пам`ять залишить місто
теплі кахлі а ноги босі
не одінуть розтоптані капці
повертаючись у безсоння
моя пам`ять залишить стіни
де ніколи не було снігу
де нікому не було зимно
навіть в час неймовірної тиші
де вітри розбивались до крові
зазираючи гнівно крізь вікна
і сповзали по ринвах безсило
умираючи так жалюгідно
моя пам`ять залишить простір
що з якогось такого дива
називався «безмежний всесвіт»
а насправді лише квартира
моя пам`ять не знає де вихід
і що зорі сліпучо-білі
убивають бажання і мрії
лиш за спробу торкнутись неба
є у пам’яті ластик білий
вабить він її новизною
все що так тримало до болю
просто зникне одної миті
і вже нІкому малювати стіни
в колір осені і веселки
годувати приблуд метеликів
вигрібаючи їхні трупи
мироточити і молитись
кожний день вириваючи з кров’ю
із забутої Богом книги
на зупинці трамвайних ліній
сторінки розмальовані дітьми
де дракони принцеси і гноми
знають те що усім відомо
і про що говорити неможна
моя пам`ять залишить місто
коли стихнуть цілунки і зойки
перших квітів тендітних і сильних
розірвавши червоне намисто
забираючи тіні і звуки
у наплічник з пліток і чварів
із підмурків чужого раю
не залишивши й крихти слави
тим хто пише на стінах міста
те що в голос сказати бридко
залишайтеся з Богом дітки
не мені вас любити більше
