Божевілля від міста
Весна розкладає яскраві гарячі палітри,
Я вітер пускаю крізь сонце і дикі ліси.
Лети в гори дивні, загублений конику-вітре,
І трішечки степу у місто мені принеси.
Земля так втомилась, від шуму міського змарніла,
А їй-бо не треба для щастя людського гроша,
О любий мій вітре! В цім місті я геть здичавіла!
У сірих бетонах давно стала дика душа!
Мене кличуть мавки вже з парків холодних щоночі,
А я й не згадаю, звідкіль вони в місті були,
Картали ворони і круки, казали – пророчі,
А стіни міські наставляли холодні стволи.
О лісу мій дикий, і як тепер жити і бути?
Тут зорі погасли, побачивши лезовий біль,
Невже так вже важко, зелений, тебе ось забути?
І кинути спогади давні, в пилюку, у цвіль?
Ти чуєш сову? А можливо, - самотнього вовка?
Автівки у мене. Пилюка. І сірість. Й асфальт.
Та навіть синиці весняні від пилу замовкли,
Злітали помітно з табличок чи з вицвілих шпальт.
А час все іде. Б’є невпинно, холодно, безжально,
Та й хочу спитати, кричати – куди ж ти ідеш!
Нічого не зміниш, і як нам не було б печально,
Ти, лісу зелений, від мене далеко живеш.
Давно я втомилась, від шуму міського змарніла,
І коника-вітра немає. Хіба що лоша.
О любий мій лісу! В цім місті я геть здичавіла!
У сірих бетонах давно стала дика душа!
