Море
Море жене свої хвилі із білою піною,
Море хвилюється тихо і бризкає сірим камінням.
Море колись
Дуже прагнуло стати людиною,
Море хотіло кохати до краплі, до сині –
Так, щоб зайнялось кохання всіма горизонтами,
Щоб божеволіли чайки і вітер зривався.
Море тоді б не ховалося бухтами й гротами,
Море тоді б не утратило миті і шансу.
Але йому не дано.
І хвилюється море.
Бризкає піною, хвилі накочує темні.
Як же ці люди?
Кохання ж таке неозоре!
Мають кохання і гублять настільки даремно.
