Лелека
Я лелека.
Крила надірвані.
Для моїх іноземних побратимів це вже – символ українства.
А то прилетиш з цілими, спитають –
Ти з Польщі?
Чехії?
Угорщини?
А тут прилетиш з такими закривавленими, що аж скрапує –
І всім все ясно.
Ясно, що летів над замінованим полем,
Де знову не виросте ні колос, ні волошка.
Ясно, що вночі на нашому шляху гатили “Градами”.
Ясно, що ледь не врізався в електромережу, втікаючи від обстрілів.
А потім довго віддихувався в траві.
Зрештою, я просто пташка, я ще можу щось забути і не збожеволіти.
Але вони там, внизу.
Я деяким з них приносив дітей.
А деякі були в моєму списку, але я бачив, як вони...
Ех.
Я б віддав все, навіть обидва крила, аби хоч коли-небудь принести їм ту дитину.
Але я можу тільки струсити пір”їну на їхню нову цинкову домівку.
Хоча так би вже давно не лишилося жодної.
Знову з самого ранку боліли обпалені крила... І обпалена половина душі.
Я вже знаю, що це – не на дощ, не на похолодання, а на обстріли.
Ну от, бачите.
Українських лелек важко сплутати з іншими.
