Чорно-біла палітра
Чорна ніч спускає свої коси,
Місто одягає у плащі,
В мене ж - лиш паперу цілі стоси,
В мене у тіні ідуть дощі.
Я сиджу тихенько біля вікон,
Заглядаю в душу цій весні.
Цим дощам, напевно, вже за віком
Йдуть століття миттю, як у сні.
Я чекаю стукоту від вітру,
І тримаю лиш єдиний папірець.
Олівець простий слугує за палітру,
А цей спокій - для змальовки до фортець.
Не люблю яскравих барв, як сонце,
Мені добре в сірості цих барв.
Як ось там, за цим малим віконцем,
Де цей вітер пісеньку урвав.
На листку чорніють теплі очі,
Б`ється серце того юнака.
Вони вдвох із другом - до півночі
Вже літають краще літака.
Гострі крила прорізають небо,
Чорний хвіст стоїть уверх строчма.
Хлопець-вершник знає все, як треба,
І огорне раптом їх пітьма...
На малюнку - лиш дракон і хлопець.
Десь внизу - фортеця, мов зі скла.
І дракон чорнявий - охоронець
Юнака чорнявого з сідла.
І все сіре. Чорно-біле. Сиве.
Все одно не люблю кольорів!
Бо малюнки і без барв красиві!
В них-бо чутно спокій вечорів.
