Ведмедиця
Завтра знову учити літописи, битви і фратрії.
Ніч гранітними стрілками дзвінко вистукує “три”.
А мене вигризає зсередини дика апатія,
От така, що устань – і з Ведмедицею говори.
Запитаю хіба, чи такими глухими ударами
Розбивались під нею мільйони людських поколінь.
Чи то правда, що часом у вирій летять птиці парами,
Чи це люди самітникам-птицям надумали тінь?..
Шлях Молочний бринить і до обрію срібного стелиться,
Як сліди від мілких і біленьких людських підошов.
Що ж, мовчить, не говорить до мене зіркова Ведмедиця.
Може, згадує просто далеку й забуту любов.
