19.05.2016 10:21
для всіх
136
    
  2 | 2  
 © Оля Стасюк

Задума

Задума

Гей, зніміть з чола мою задуму

(Я і так вже думаю надмір), 

І зціліть мене, потоки, шумом, 

Світлим шумом предковічних гір.

Плинуть небом гори чорнотілі.

Зачепились буки за туман.

Річка, на камінні посивіла, 

Свято й чисто зцілює від ран.

Я прийшла сюди розбита й злісна, 

Я людей губила і слова.

А тепер хоч дихаю у пісні, 

А тепер в мовчанні хоч жива.

Я навряд чи віднайду надію….

Але гори більше не мовчать, 

І в мені вже знову щось жевріє, 

Щось, що варте тисячі багать. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 20.05.2016 09:18  Тетяна Белімова => © 

Отаке воно життя, Олю. Доросле життя... Але мусимо знайти механізми самозцілення і жити далі))) У кожного свій рецептик. Мені твій сподобався! Гарний!

 19.05.2016 11:42  Світлана Рачинська => © 

Олю, я уявила піснею. Жива у тебе поезія, як шум гірських потічків. Дякую.

 19.05.2016 10:50  Галина Мирна => © 

Зрозуміла цей стан. В таких випадках я розставляю руки і говорю, що щаслива. І тоді навіть надію вже не потрібно кликати... Дякую. З повагою