Ольга мовчить
Ольга сидить і її не пускають до зали.
Ольга стомилася вже стільки в покоях чекати.
Ех, Костянтине! Верши собі всі свої справи.
Тішся собі. Ольга звикла давно вже мовчати.
Бо як Олег її віз у незвідане місто,
Як наречений зустрів її раптом за валом,
В Ольги був погляд красивий, замріяний, чистий,
Але хто знав, про що Ольга тоді вже мовчала.
І коли їй розказали про вбитого князя,
Коли проводила мужа в дорогу останню,
Гарна, в парчі, у намисті й важких усерязях,
Все співчуття зустрічала княгиня мовчанням.
І коли мерло посольство жорстокого Мала,
Коли весь Іскоростень враз пожежа накрила,
Ольга мовчала. О, страшно княгиня мовчала!
Часом у свити її кров холола у жилах.
Тож, Костянтине, хай радять тобі твої люди.
Що не кажи ти і як не приймай незвичайно,
Думаєш, цю нелюб”язність княгиня забуде?
Хай-но купці твої тільки прийдуть до Почайни.
