Карпати

пакуй свій рюкзак до схід сонця, 

поки ще темно надворі, 

поки ще течії

в цій воронці

не владні зчинити

шторму на морі.

сонно і напівсвідомо:

кухня, 

кава, 

ковдра картата.

тікати з дому -

немає дому! -

зате

є дещо

краще -

Карпати.

маєш собі залізничний квиток

(добре, що вигадали колеса)

уявиш, що ти -

степовий

вовк

зі сторінок

Гессе.

звір металевий зі скрипом і риком

всіх перетравить у власному шлунку, 

де йде війна між хропінням та криком, 

і без кінця шарудять пакунки.

змій віднесе тебе геть від Лева, 

виплюне десь на занедбаній станції, -

і будеш король - або королева -

із будуаром коханців:

м`яко стежками ступай, оповитими

запахом хвої та казки -

кожна рослина у тебе проситиме

трохи людської ласки.

вдячно цілуй

водоспади загублені, 

хай навіть вкрила їх

крига січнева.

тут тобі й ліс, 

землею залюблений, -

міцно стискай

в обіймах

дерева.

гори залиш наостанок.

не підіймайся в гори, 

аж поки проз тихий ранок

не стане

знов чутно

горе.

(спершу й не розібрати.

потім - як з-за стіни, 

потім - як сурми й гармати, 

й відзвук важкої луни.)

тільки тоді рушай.

тільки тоді іди.

знайдеш останній край, 

що ще не знає біди.

тут, на вершині вершин, 

вистачить місця на двох.

спинено часу плин.

є тільки

ти

і Бог.

тут відчуваєш серцем, 

хто ти насправді є.

тільки тому, що топтати берцем

тіло - це не твоє, 

тільки тому, що здається, 

ніби сьогодні в героя

обов`язково в руках

є вогнепальна зброя, -

зрадником

і легкодухом -

ти

не є.

невиліковно -

лиш небо ділити -

на

"чуже"

і "своє".

там - безпроглядна ніч, 

сповнена болем вщерть, 

там - чорні сльози з віч, 

там - що не день, то смерть.

а тут - непорушний спокій, 

квіти крізь сніг

і вітри по діброві;

тільки лиш небо

на заході сонця

має

відтінок

крові.