За що ж ти, доленько, караєш?
У прірву без жалю штовхаєш?
За те, що серцем я живу?
Чому ж у мене молодої
Дитя забрала у двобої
І яму вирила нову?
А хтось тій долі потурає,
І крила пташечці ламає,
І кидає на битий шлях.
Із відчаю відкрилась другу
Яку вчинила я наругу
З душею власною…То – жах!
А я ж веселою зростала
Допоки доля перестала
Мене в колисочці гойдать.
І повела мене до бою,
І роздягла перед юрбою
І нумо батогом шмагать
За те, що звіром я не стала,
І що любить не перестала,
І що згубивши десь ключі,
Ішла з молитвою до Бога,
Немов до світлого порога
Шукала стежку уночі.
Та стежечка у тернах вилась,
А ти стояла і дивилась,
Чи віднайду по зорях шлях?
Чи не впаду, бува, в багнюку,
Чи хтось простягне мені руку,
А у руці – щоб не будяк!
Спасибі, доле, за науку.
Вже подали сердешній руку,
Щоб геть відтяти і спалить…
Але, якби ти не карала,
Якби я горя не пізнала, -
Не вміло б серце так любить!
Лебедин, 22. 01. 2008 р.
