15.07.2016 03:20
для всіх
127
    
  3 | 3  
 © Панін Олександр Миколайович

Чорний байкер

Чорний байкер Сум’яття сновидінь 3

Мініатюра


Серед зруйнованих будинків – молода гарна жінка…. У юності вона мешкала тут… Місце колишньої зупинки автобуса. «Не чекай, дитинко, сьогодні вже не прийде.» Якась бабуся. Звідки? « Та звідти – показує та на купи сміття. - Ми залишились, інші пішли, давно, коли будинки починали розсипатись.» Жінка нервує… Хворий чоловік… Побачитись перед операцією… Без мене він не витримає... «Їде» - чується голос. – «Автобус?» - «Ні, Чорний Байкер» - голос лине нізвідки, бабусі вже не видно. Перед жінкою гальмує мотоцикліст у темному шкіряному одязі. Чорний шолом приховує обличчя… Вона мовчки сідає позаду. Чоловік не питає куди, він знає… Часу обмаль. Мотоцикл звертає з розбитої дороги у хаотичність пагорбів, уламків якихось споруд. Колишня технічна зона. До дівчини повертається пам’ять минулого.


Окраїна міста, зграйка хлопчаків-апаш, розгардіяш. Пустир - чарівна полину фатальність, чудова пора – юністі духмяність. У занедбану промзону, на пустир азартно отаман водив команду набувати гарту. Ще не знали слова «рокер», «байкер», «квадрацикли», та в усіх були старенькі мотоцикли. І увесь район скажено, налякавши кур, обертали навіжені на «мотопаркур». А найкращім мотоциклом володів, мов пан, найхоробріший і спритний хлопець-отаман. А потім прийшла «вона», невідворотна, наче весна. Банальна рима? Нема екстриму? А що поробиш, якщо вона, справді – наче весна!? Мотопаркур перетворився на мотофламенко, на кастінг: пристрасть, ритм, синхронність, абсолютне безмежне щастя. У дівчини серце гриміло шалено, забувались усі остороги, а чорне, як ворон, волосся коханого, розвивалось, мов знамено перемоги.

"А потім ти пішла, - промовила Темрява, - ти розбила серце йому і усій команді. Навіть мови нема відносно якоїсь зради." Доля Байкера - Швидкість, твоя доля - буденне життя. Дім, сім`я і ніхто не винен". Лише пам`ять не загине"...

Розійшлися закохані планети – зруйнувався світ, впали злети. З того часу – руїна, порох, спотворена зона, виповзає нечисть… Шукає озону? Тільки Чорний Байкер намагається зарадити лиху, поки воно, хоч вже і не дуже, та відносно тихе.

Зупинка. Напівзруйнований міст… Глибокий струмок. «Звичною дорогою не встигнемо, через місток – небезпечно, закляття його стереже» - «Через місток! Не маємо майже часу вже!» - «Через місток-струмок? Тоді – стриб-скок!»

Нормальна частина міста. Лікарня. «Ми встигли, до чоловіка йди!» - «А ти, куди?» - «Коли переїжджали міст, ми загинули, але випередили смерть. Маленька петелька часу. Та пані С. наздоганяє.» Далеко на обрії клубочиться, гуркотить синьо-чорна хмара. «Я її поведу за собою, ти вже поза цією грою». Байкер скидає шолом. Перед жінкою – її кохання щасливої юності. «Якщо встигну, якщо зумію проскочити місток правильно, то сувора пані вже не шукатиме тебе. Мотор гуркоче, реве. Гуркоту мотора вторує далекий грім чорної хмари. Вона повільно суне слідом за рокером. В’ється у повітрі довге, біле, мов сніг, волосся… «Ти зумієш, - шепоче дівчина крізь сльози, - ти – кращий. Любий!»


Сновидіння тане… Забуде його чи ні, молода красива пані?

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 16.07.2016 12:02  оксамит => © 

Хіба забудеш, коли вже "написано" і сни є такі, що не забуваються... Напівзруйнований міст... Глибокий струмок...Він зуміє, бо є та, яка прагне...
Вітаю Вас! Отак відчула...

 15.07.2016 22:18  Світлана Рачинська => © 

Не забуде) Я не знаю, де Ви знаходите ці Образи, але мене вразило те, що Ви зобразили. Наче смерть забирає нас через тих, хто нам був небайдужим. І чи можна сказати був? І чи боряться вони за наше життя? Думаю, боряться. Так защеміло в серці. Мініатюра настільки реалістична, що протяги між ключицями) Вибачте за такі подробиці, текст вразив. Дякую.

 15.07.2016 09:25  Тетяна Белімова => © 

Жертовність кохання... Замолоду не міг зрозуміти, у чому його щастя, а лише пройшовши половину шляху збагнув у чому цінність життя...

Думаю, вона ніколи нічого не забуде. Жодної секунди з ним.