Святилище

Легенький, ледь відчутний

подих ночі, 

Пустує місяць, в небі виграва, 

Дерева щось замріяно

шепочуть, 

Ховає древнє капище

трава…

Жінка

- Благаю, милосердна берегиня, 

Пробач нещасну грішницю, 

прости, 

Нехай душа дитини не загине, 

Мене

у пекло треба потягти.

Дочка тобі сповідувалась, 

Знаю 

про сховане

святилище

в імлі, 

І серце материнське

підказало

Куди іти

і о якій порі…

Карає совість наче

гостра криця, 

Душа палає, у вогні горить, 

Від світу відреклася, 

я – чорниця!

Та спокою нема

в монастирі.

Молилась я хресту, 

читала руни, 

кровиночці сторожею

була…

Дитині зашморгом стягнула

серце юне, 

Та ще й вузлом подвійним

затягла.

«Чимало сліз я ще даремно

зроню, 

Не чуєш ти, не слухаєш мене…

Не можна панича кохати, 

доню, 

До того ж в нього

наречена є!»

Вона усе терпіла і страждала, 

А біль зростав нестерпно

кожну мить, 

Якась нечиста сила підказала

Суперницю безжально отруїть.

Благаю, порятуй

дівочу душу, 

Це я горіти у геєні

мушу.

Берегиня

Зітхнула тяжко Берегиня Біла:

- Тримайся, не втрачай даремно сили, 

Караєшся і тяжко ти страждаєш, 

Та про дочку багато що не знаєш...

Ціною злочину всі пута розірвати…

Вона нікого вбити не могла

І вбивцею не захотіла стати

Пекельне зілля випила сама…

Вся почорніла, впала в чорнім лісі, 

Коханий, без доріг, поміж дерев

Знайшов свою єдину на узліссі, 

Розкрив обійми

й разом з нею вмер.

Зустрілися за роковим порогом, 

Тяжким стражданням досягли мети, 

Поміж світами ллється їх дорога, 

І боги відступились і чорти.

Ти ще не вповні гріх

спокутувала, 

У монастир…

молись…

І час не гай!

А як нахлине спогадів

навала.

До мене теж, хоч зрідка, 

завітай.

Епілог

Ще пил не влігся понад

битим шляхом, 

І вечір ще не огорнув село, 

А на святилище

напівпрозорим

птахом

Сріблясте світло

лагідно лягло…

… Ледь – ледь поворухнулось

листя сонне

І голос невловимий

промовля:

- Вже до спасіння щезли

перепони

І дихає з полегкістю

земля…