Дощ на злеті
Відпаленіла, вимучилась, згасла.
Розбита – жах. Гадала, не засну.
Ніч блискала, пряла на чорних пряслах
Квапливо нитку грому голосну.
А прокидаюсь – дощ. Стіною. Тихий.
Булькоче десь в калюжах і в ріці.
Урвав у неба білосніжну крихту,
Скупав ріку в тумані-молоці.
Іде, іде... Не вимагає зовсім
Ні бігти, ані рватись... То не те.
Його спокійне багатоголосся
В мені нарешті збуджує людське.
Нехай чекають світові багнети,
Висоти, друзі й навіть вороги –
Я тут.
Це дощ.
Він сильний.
Він на злеті.
Він – безнастанне джерело снаги.
