Як і колись...

з рубрики / циклу «життя»

Лізе в душу сирою бридотою осінь

Десь там за обрієм море і сонячний берег

Я ще не встиг літа випити вдосталь

А від причалу небес відпливає останній ковчег.

Жаль, тихий жаль не поспіти на нього

Скинуто вниз всі щаблини драбини безкрайого неба

Сліпить лиш очі відблиск погляду льодяного

Все що залишилось мені на згадку від тебе.

Бавишся, граєш замерзлим на кістку коханням

Вабиш усмішкою, потім смієшся в обличчя

Може ти впевнена що осінь настала остання

Інша прийде лише десь в закутки потойбіччя.

Маєш надію можливо, що на причалі крайнеба,

Я буду також на тебе покірно чекати.

Але на жаль, я залишусь самотнім без тебе

Біля порушених сходів земних непорушно стояти.

Осінь земна із жалю мене вкутає в золото листя

І подарує мені своїх днів золотих поцілунок

Вітер волосся моє враз візьме і розхриста

І забере в мене осені щедрий, безцінний дарунок.

Погляд спрямую угору на синеє небо

Туди де листя в танку вторять вітрове коливання

Як і колись знов самотній, сумний і без тебе

І без надії на літо, на осінь і на кохання.