Трагіка

Уквітчана вона в труні лежала 

Із посмішкою янгола в устах. 

Немов жива у полум’ї згасала 

Отих квіток, уплетених в косах. 

Ті довгі коси вбрані у серпанок 

З різноманітних степових квіток. 

Такі колись нитками вишивала, 

Красуючи весільний рушничок. 

Вона вродлива, як небесний янгол: 

Чорняві брови, очі, як смола... 

Та не побачать більш вони світанок – 

Повіки їй укрила вічна мла. 

Одягнена у вишиванку білу, 

У вишиту спідницю з пояском. 

Як глянеш – то така жива й вродлива. 

Насправді ж – спочиває вічним сном. 

І посмішка її – не з цього світу. 

До янголів всміхалася вона, 

Як шелестіли крила їх, мов вітер, 

І душу їй несли на небеса. 

***  

І чути – стогін та ридання, 

Неначе плаче білий світ 

То за своїм дитям коханим... 

З небес до матінки землі. 

І всюди – горе, плач і сльози, 

І батько, й матір – всі в журбу, 

І люди, що прийшли на поміч 

Ховати дівку молоду. 

Лиш парубок один не в змозі 

Переступить поріг й зайти.  

Він поспішав – був у дорозі, 

Щоб найскоріш її знайти... 

Він задихається, й не вірить,  

Що це його кохання спить 

Одвічним сном в труні у сінях... 

Він стогне, плаче і тремтить... 

Стемніло... всі пішли по хатам... 

Лиш він стоїть біля труни –  

Ридає, плаче і не знає, 

Як заподіять смерть собі. 

Цілує у вуста кохану 

В останній раз у цім житті, 

І клятвено їй обіцяє 

На небесах її знайти. 

21.10.06