Шлях до світла
Пити… Пити… Хоч краплинку… Потрібно знайти воду, але де заховалося блаженство? Як його віднайти? Мозок відмовлявся думати, увімкнувши режим апатії. У дитинстві подорожуючи Марокко провідник розповідав десятки методів отримання вологи серед жовтих дюн. Але інформація не вартувала нічого. Жінка перебувала у надзвичайній ситуації коли, знання, вміння та будь-які навички виживання втрачали своє значення. Розпластавшись посеред темного коридору вона переконувала кожен м’яз тіла рухатися. Але всі органи протестували вимагаючи води та відпочинку.
Втома не залишала шансів, і за декілька хвилин жінка закимарила. Снів не було, тільки сірість із миготливим світлом. Мара нагадувала вечірнє небо вишите бляклими зірками, спалахами «нічних волоцюг[1]» чи останнього сонячного проміння.
Відпочинок був порушений гучним шурхотінням. Воно поступово зростало. У тунелях без світла страх зростає у геометричній прогресії. Жінка відкрила очі, але темінь не давала змоги щось розгледіти. Нараз вона почула, як щось вовтузилося біля її ранцю. Тихо жувало тканину просякнуту потом, і залишки круп. Гризуни! Спало їй на думку, і зненацька декілька із них видерлося їй на тіло. Навіть одна дуже люб’язна мишка встигла спробувати на смак жіноче вушко.
– А-а-а, – закричала не стільки від болю, як від страху жінка. – Суки… Давайте проковтніть мене... Сміливіше! Я навіть не буду рухатися… Ну, куди ж ви втікаєте!
Жіноча лайка була підхоплена відлунням та розлилася чудернацькими передзвонами, чи не по всій довжині тунелів. У цей момент крики діяли, як закляття і могли відігнати не тільки гризунів, а будь-яке зло, що її переслідувало.
– Ахахах, що навіть не будете доїдати мої харчі? Воду шукаєте… Не знайдете, так і подохнете разом зі мною.
Істеричний сміх переріс у трагічний рев. Зайнявши позу ембріона, жінка ритмічно покачувалася на бетонній підлозі. Надія вибратися із тунелю поступово зникала з кожними подихом, кроком, думкою. Психічно – розбита. Фізично безсила. Вона вкотре розпочала розмову із собою. Із внутрішнім, феміністичним Я – котре сильніше буремного світу.
– Іва! Іва! – ледь відкриваючи вуста шепотіла жінка. – Потрібно рухатися. Тунель створений людиною, тому із нього є вихід. На планеті Земля повинні жити люди. Катастрофа не могла всіх знищити.
Важко дихаючи, Іва заспокоювалася.
– Невдовзі з’явиться світло. У холодних коридорах повинні бути інші втікачі. Вони зобов’язані були знайти вихід, та допомогти іншим вибратися…
Підіймаючись після короткочасно сну та істерик Іва розпочала чергову інвентаризацію ранцю. За останні декілька днів його вміст постійно зменшувався. Але напрочуд з кожним кроком він додавав у вазі. Натирав плечі і заважав рухатися.
– Декілька днів назад я готова вбити за фасовані мішечки рису, – промовила до себе жінка. – Тепер кину їх крисам, можливо залишать мене у спокої.
Разом із крупами були залишені останні запаси солі, побутові дрібнички, електроніка. Всі речі потрібно було переминати декілька раз руками, що б зрозуміти, що саме виходить на останній зупинці перед пеклом. Іронією долі була наявність декількох ліхтарів, але відсутність до них батарейок. Важко було навіть сказати, коли саме в останнє їх використовувала.
Перебираючи свої пожитки Іва прийняла рішення взяти з собою тільки ліхтарі, декілька порожніх посудин та сухий пайок. Все інше було дорогим непотребом. Можливо ці речі принесуть користь іншому, чи навіть врятують життя.
Їсти не хотілося. Хоча здолавши себе проковтнула декілька жмень вівсяної крупи. Це ще більше дразнило її горло, але для руху вперед потрібна була енергія.
Закинувши ранець за плечі жінка рушила вперед. Пересувалася дуже обережно. Одною рукою постійно трималася за стінку тунелю. Таким методом орієнтувалася куди їй далі рухатися. Насвистуючи знайомі мелодії Іва зміцнювала свою віру та намагалася згадати шлях, яким вона потрапила у лабіринт тунелів.
Наблизившись до чергового перехрестя Іва смачно вилаялась :
– О, Боже! Шрифт Брайля! Творці тунелю життя продумали його до дрібниць! Але ні, я повинна здохнути, – не стримуючи емоцій кричала жінка. – Кляті крапки, як по них можна, щось зрозуміти?!
Зробивши коло вона визначила подальший шлях. Повертати не потрібно, два інші тунелі вужчі, тому не можуть бути головними. Найбільше лякало жінку відсутність протягів. Рух повітря зупинився разом із зникненням світла і воно стало затхлим.
Продовжуючи свій рух жінка поринула у світ спогадів. Дитинство. Разом із молодшим братом переглядають науково-популярні фільми. Мало, що розуміють, але як дивовижно обертаються планети. У одному із випусків розповідають, що вчені Каліфорнійського університету вирахували траєкторію руху комети, і виявляється, що у 2020 році вона зіткнеться з планетою Земля. Науковці розповідали про десятків методів уникнення катастрофи, а найголовніше закликали не панікувати. Хоча, ніхто і не збирався. За вікном тільки-но розпочався 2001 рік. Навіть найуразливіші версти населення продовжували вірити, що планету знищать масони, і ніхто інший.
Через декілька років з’явилося декілька релігійних пророків. Всі вони твердили, що розпочався апокаліпсис. Індійські слони похитнулися. Потрібно повернутися до церков, мечетей, храмів обличчям. Але перед культовими спорудами, так і не було утворено живої черги. Небезпека здавалася чудернацькою.
Порпатися у пам’яті було складно. Кометами вона цікавилася тільки у дитинстві. З церковний пророків сміялася. Але згадала, як вперше лідери держав заяви про небезпеку. Вони запевняли не хвилюватися, та й Іві не було коли. Їй навіть потішив той факт, що за іпотеку не встигне розрахуватися.
Держави розпочали будувати підземні міста. Вони мали стати форпостом людства проти «небесних волоцюг». Вчені втілювати у життя свої божевільні плани. ЗМІ щоденно розповідали про кінець світу. Хоча Іва не могла зрозуміти чому він настане. У всесвіті десятки тисяч комет щоденно обіймаються із різноманітними планетами. Але зустрічі не пророкують кінець світу. Щодня народжується і помирає життя. А тут комета знищить світ. Дивина і, хто ж це вигадав. Чому людство це світ, а все інше… Дійсно як назвати все інше. Додатком до людського буття, розвагами та декораціями злетів і падіння велетів.
Крокуючи вперед жінка все більше вдавалася до спогадів. Вони відволікали її від складності ситуації, у котру вона потрапила. Перебуваючи думками на поверхні землі вона зненацька спіткнулася, але не впала, опершись руками за холодну стіну.
– А-а-а! – криком печерної людини завив неруховий об’єкт. – Хто тут?
Жінку схопили за ногу мускулисті руки, але прутка Іва другою ногою вже буцала дивовижну істоту.
– Та зупиніться, – пролунав басистий чоловічий голос.
Але він залишився не почутим. Налякана жінка продовжувала буцати ногою об’єкт. Як раптом тунель був осяяним світлом. Зіниці Іви блискавично розширилися. Її очі вже більше тижня не бачили світла. Чоловік скористався секундною заминкою та схопив жінку за іншу ногу. Іва продовжувала пручатися, але перевага належала бравим чоловічим рукам.
– Заспокойтеся! Агове, я вас не збираюся їсти. – Промовив спокійним голосом чоловік. – Якщо пообіцяєте спокійно присісти біля мене я вимкну світло.
Іва не промовила нічого, тільки покірно кивнула головою. Подорожуючи тунелем вона намагалася знайти допомогу. Але хто цей чоловік, що тримає мене своїми гарячими руками за ногу. Світло зникло, але жінка продовжувала бачити чудернацькі кільця та плями.
– У вас є вода?
– Газовану будете чи звичайну? – відповів чоловік та потягнувся до свого ранцю.
Іва була здивована. Газовану чи звичайну. Останнім часом вона постійно зменшувала добову норму води, а нещодавно вода взагалі закінчилася.
– Газовану чи звичайну, – підозріло промовила жінка. – Ви з мене знущаєтесь?
Чоловік нічого не відповів, а тільки навпомацки вручив жінці пляшку води. Іва зробила декілька малих ковтків та хотіла перепитати незнайомця…
– Можете не стримувати свою жагу, – промовив чоловік передбачаючи питання Іви. – У мене немає проблем із водою. Ви також зможете набрати собі у технічному приміщені.
–У технічному приміщені!? – Втамувавши спрагу промовила жінка. – Як вас звати?
– Денис, але для зручності Дені.
– Мене Іва. Дені, чому ви лежали посеред коридору? Вам зле?
– Мені добре. Особливо після вашої зарядки, – відповів чоловік.
– Вибачте. Я дійсно перелякалася. Я шукала вихід на зовні, а потім наткнулася на вас, і мушу сказати це навіть добре.
Іва присіла поряд із Дені. Вони обоє були дуже здивовані не гаданим побаченням. Зустрітися можна було у житловому районі підземелля, складах, біля поверхні, але дивина, що їх зустріч відбулася посеред лабіринту.
Заспокоївшись між ними зав’язувалася розмова. Дені увімкнув світло і навіть запропонував пообідати. Ніщо так не смакує, як звична їжа після довгого періоду голоду. Для Іви одна баночка тушкованого м’яса із цвілим коржом стала справжнім делікатесом. Але її докучало одне не пристойне питання, де він дістав подібну розкіш
– Як ви потрапили підземне місто? – запитав чоловік
– Як і всіх через страх загинути від комети, – саркастично промовила жінка.
– А подробиці? Світ пізнається в деталях.
– У мене рідкісна група крові – четверта негативна, тому мені поталанило. Всіх інших обирали за грошовими показниками та їх місцем у соціумі. Фактично, я повинно була виконати роль донора, якщо комусь із молодого покоління за 60 стане зле.
– А пам’ятаєте рекламу? – риторично запитав чоловік. – Підземні міста врятують молодь, і бла-бла-бла про перспективи.
– Звісно, – відповіла жінка. – Також пригадую обличчя магнатів, бізнесменів, політиків. Як їм тяжко було розставатися із багатством та легітно з дружинами. Перед катастрофою вони визнали своїх кляч не дієздатними. Зате прихопили із собою красунь визначених біологічних параметрів.
– Вперше їх обрали не за груди і попку, – іронічним тоном промовим Дені. – Щасливе життя, порятунок від зовнішньої загрози, все таки привабливо і тимчасово.
– Мені випала честь стати третім донором, – з тяжким видихом вимовила Іва. – Старий організм погано адаптується до кардинальних змін…
– І ви опинилися в тунелі? – перебивши жінку запитав Дені. – Не потрібно дрібниць. Мені вже недобре від своєї уяви.
– Саме так…
За період обіду та розмови очі призвичаїлися до світла. Іва з цікавістю розглядала свого співрозмовника. Виснажений, згорблений чоловік із сивим волоссям перебирав свої пожитки. Згодом жінка дізнається, що Дені 34 роки. Він був одним із будівничих підземного міста, але за своїм статусом не мав права проживати у ньому. Та й чоловіка це не турбувало. Створюючи підземні лабіринти він знав декілька запасних отворів, розташування продуктових складів та розміщення резервних квартир. Скориставшись своїми знаннями із наближенням катастрофи він поселився у вільному помешканні. За планом його мали заселити діти перших переселенців, не раніше як за 15-20 років. А більше часу і не потрібно. Крім Дені у тунелях проживало декілька сотень будівників та дигерів. Вони були самітниками та уникали існуючих общин.
– І куди далі? – Зібравши свої речі та приготувавшись вирушати у дорогу запитав Дені.
– На поверхню до зірок. – Ствердно промовила жінка.
– Після катастрофи минуло тільки декілька місяців і на поверхні може бути вкрай небезпечно.
– Під землею мене хотіли розчленувати, тому я не гадаю, що там буде гірше.
За декілька місяців перед визначеною датою падіння комети розпочалася паніка. Всі масово ринулися до «ковчегів» проривати військовий кордон. Адміністрація була не готова всіх прийняти. Страх перетворив людей у здичавілих тварин. Розпочалися масові розстріли бунтарів та захоплення силою підземних міст. Внаслідок подібних дій постраждали генератори та системи життєзабезпечення тунелів. У боротьбі перемогла сила зброї, забезпечивши порятунок еліті.
У підземному місті, котре будував Дені було створено шість міцних громад. Вони процвітали на різних рівнях та не мали між собою жодного зв’язку. Лідер релігійної громади кожен день розповідав своїй пастві, що вони єдині, хто уціліли. Шлях на поверхню заблокований і вони повинні знайти нову стежину через своє серце та відродити людський рід. У ній перемішалися суворі закони виживання із елементами первісного християнства. Так, відхід від релігійних догм карався смертю, але і керівник був рівний будь-якому члену громади. Всі інші общини були змішані, без яскравих релігійних контрастів.
– Шлях на поверхню не складний. Я також думав вибиратися із темниці. Нещодавно почув історію від кількох дигерів, що зіткнення не було. Начебто вчені разом із військовими знищили комету у космосі, – промовив до жінки чоловік.
– Було б добре. – Єдине, що змогла вимовити Іва. Її лице випромінювало радість, смуток та здивування.
– Все це через відсутність зв’язку. Шляхи комунікацій були знищенні з двох сторін. Вільними залишаються тільки резервні виходи.
– Тоді вперед. Мене особисто нічого не тримає, – ствердно вимовила жінка, а чоловік погодився.
Рух до на поверхню тривав не довго. Чоловік відмінно орієнтувався у лабіринтах. Іва намагалася запам’ятати шлях, але після десятка поворотів і вузьких проходів вона вирішила повністю довіритися Дені. Та й альтернативи у неї не було. До зустрічі з ним вона не мала води та світла. По дорозі зустріли декількох будівничих, котрі також підтримали їх ініціативу подивитися на місяць
Приблизившись до виходу вони довго вагалися. Страху не було, та й чого боятися. Всіх цікавило єдине питання – чи вціліла цивілізація? Ніхто не бажав повертатися до занедбаного міста, битися з крисами за харч і вливатися у релігійну спільноту фанатиків. Демонстративно видихнувши повітря Іва відкрила металічний люк.
На землі тривала прохолодна осінь. Планета пустувала. Ковток повітря освіжив подорожуючих.
– Так тихо, – вимовила жінка.
– Все таки це були чутки. – Взявши за руку Іву промовив Дені. – Комету не зупинили.
Будівлі були неушкоджені, якщо не рахувати вибиті шибки і сліди вандалізму. Наземної адміністрації підземного міста більше не існувало.
Колектив вирішив рухатися до найближчого міста. Підійнявшись на пагорб всі були вражені. Місто пульсувало звичним життям.
– Що сталося з кометою? – Запитала Іва у першого перехожого.
– Ото ще диваки. Вже стільки часу минуло, а вони все про комети торочать. Знайдіть собі корисну справу ледарі! – промовив заклопотаний перехожий та продовжив свій рух.
– Ми створили собі в’язницю із власними правилами суворого режиму. – Промовила заплакана Іва.
– Але більше ми до неї не повернимося, – відповів Дені обійнявши жінку.
[1] Нічні волоцюги – комети.
с. Хацьки, Жовтень 2016
