07.07.2017 11:46
для всіх
236
    
  2 | 2  
 © Андрій Гагін

Шлях до Небокраю

Шлях до Небокраю Частина 1

У пошуках мрії

Витвір майстрів і природи водночас –

Поле вітає грайливо колоссям.

Золото-вбране, красиве, уроче;

сповнене суттю, багатоголоссям.


Вирішив ниву Лук’ян перейти –

швидше дістатися можна до лісу.

Часто в житті ми заради мети, 

топчемо лан завдяки компромісу.


– Стій! Зупинися! Що коїш, стривай. –

здалеку голосно кликав Лук’яна

вершник, що близився. – Цей урожай

я вберігаю, була щоб пошана.


– Я ненавмисно! – Лук’ян відповів. –

Лан увібрав вашу працю, турботу

і розумію, спричинюю гнів –

я перейду лиш до лісу напроти.


Вершник спинився і спішився поруч:

– Я Польовик, тож ступати не смій.

Хоч і не сіяв це поле власноруч –

а берегти, це обов’язок мій.


Дужий господар стояв непорушно:

у шароварах і білій сорочці.

Очі виразні, живі, відчайдушні, 

наче лазурними стали два сонця.


Міцно тримає коня за уздечку -

дикий, мов полум’я, не вгамувати.

Рве і тупцює, в журбі мов сердечко.

Світло-буланий і весь яблукатий.


– Шкодити полю не мислив, відверто, 

мрію утішну знайти лиш хотів -

Шлях не можливо у попіл розтерти, 

Знидів, напевно, він серед років…


– Те, що шукаєш, тобі покажу, 

Цей путівник стояв далі, за рогом –

Витівки Лиха не знають межу.

Нумо ходімо, тут ближча дорога.


Дійсно, стежина край поля примітна, 

лан огорнула, у лісі щезає.

У спориші увібрана привітно, 

ніби смарагдовим ллється ручаєм.


Спершу стежиною йшли заодно –

вів Польовик у майбутнє незнане.

Танучи, мов запітніле вікно, 

він, його кінь ніби марево стали.


Погляд Лук’яна ловив далечінь, 

ніби чекало буття неокрає.

Був наодинці й мережка стремлінь

дужче, сильніше його огортає.


Легко іти, де земля гомонить, 

в щебеті пташок і співах цикади.

Ночі чарівно-хвилююча мить –

поле лишилось далеко позаду.


Ліс не гостинно похмуро зустрів:

нетрями терену вкрита дорога.

Ніби вітрила у шторм кораблів, 

крони дубів, лип і клену старого.


Журно і лячно тут вітер шумів, 

все як покинута кимось домівка.

Чулися здалеку сварки сичів –

все непривітне – на серці так гірко.


Добре, що місяць, як відданий друг, 

радо, привітно розсіював сяйво, 

що роздивитися можна навкруг. -

Наче ліхтарик, але незвичайний.


Довго ішов по дорозі крізь ліс, 

а на душі і тривожно й самотньо:

що сподівань оцей шлях не приніс, 

все утаїли пейзажі дрімотні.


Падала зірка ген-ген вдалині.

Мабуть Летавиця це безтурботно

щезла із неба, сидить в бузині, 

чи на галявині, ніби в полотнах.


Шепіт осик і берізок тендітних, 

що гомоніли, все знову і знову.

Звідкись долинувши голос привітний, 

перетворився в ледь чутну розмову.



БЦДСС, 2012 - дотепер

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!