Сіра волошка
Над золотою пусткою каштанів
Зайнялась осінь. Посірішав вид.
Летить душа над гострими кутами
І вже сміється – голосно, навзрид.
Хай замалим не перепріла пам”ять.
Хай навіть жовтень в тузі цій помер, -
Торкнеш чоло холодними вустами –
І наче з серця чорну пляму стер.
В мені цих плям три гарби і ще трошки.
Несу тобі – і ще під звід ікон.
Твої зіниці з сірої волошки
Знімають з мене сотні заборон.
І вже вільніша. Вже хоч трошки краще.
Вже ліс живіший. Вже хоч не німа.
Душа дівоча все ж така пропаща,
Коли вони в листопаді – й сама.
