Стародавня оповідка
Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі
Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,
Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,
Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю.
О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,
І як не тримали всюди його за рамена дужі,
Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,
Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі…
- Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі?
І як покидаєш житла, приземисті і просторі?
- А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,
Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій.
- Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду.
З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих.
- Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,
Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту.
Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,
Допоки вони приносять чимало нових історій.
А ви зоставайтесь вдома - у розписах пасторальних...
І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі.
Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,
Коли там повисне небо і сонце - мов міддю бризне,
Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,
Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну.
Дрогобич, 2016
