Весна прийшла якось нежиттєдайно:
Волочиш власне тіло на тепло,
Її чекаєш, а вона – звичайна,
Облізло-млява, сонна оболонь.
То за мороз тримається судомно,
То в непритомну спеку застрибне.
Повія, нерозважна і бездомна.
Вдихнеш у груди – а вона мине.
І хоч яка весна бліда й безсила
(Мінливий норов так уже набрид),
Чомусь усе навкруг повеселіє
І забажає повністю ожить.
Її швидкий і стоголосий гамір
Ще довший день прожити підштовхне.
І мати настрій. І закласти намір.
І втілити бажання. Хоч одне.
В настояному на відлигах дусі
Є невловимий рідкісний складник,
Який нестримно тих кохати змусить,
Хто тане від чуттєвості весни.
Дрогобич, 2011
