Балада про кохання
з рубрики / циклу «переклади»
Коли вода всесвітнього потопу
Вернулась в межі берега ізнов,
Із піни захмелілого потоку
На березі з’явилася любов
І до часу в повітрі вся розтала,
А часу буде мало і не мало.
І диваки на світі є такі –
Цю суміш п’ють без міри із руки.
Й не нагород не ждуть, не покарання,
І думають, що дихають за так,
Вони раптово потрапляють в такт
Із подихом подібного страждання.
Я поля закоханим встелю,
Хай співають сонні й наяву,
Дихаю і знаю що люблю,
Я люблю, напевно ж що живу.
Багато буде мандрів і блукання,
Страна Любові – чимала страна
І лицарям своїм випробування
Складніші призначатиме вона,
Жадатиме на відстані й прощання,
Полишить відпочинку й сну вона.
Назад шаленців вже не повернути,
І згодні вже вони навіть платити
Будь чим, своїм життям би ризикнули,
Щоб не зірвать, уберегти ту квітку
Чарівну невідому нитку,
Яку колись між ними протягнули.
Свіжий вітер їх у хміль вганяв,
З ніг збивав із мертвих воскрешав,
Бо коли ніколи не кохав,
Знай, що і не жив, не існував.
Немало тих, хто упились коханням
Не докричишся, скільки не кричи,
Рахунок їм веде брехня й хитання,
І цей рахунок кров’ю писано вночі,
А ми поставим свічку на читання
Загиблих від незнаного кохання.
І душам їх дано ходить у квітах,
Їх голосам дано зливатись в такт,
І вічністю навічно разом дихать,
Зустрітися із подихом в вустах
На хитких переправах і мостах,
І перехрестя всесвіту проїхать.
Я поля закоханим встелю,
Хай співають сонні й наяву,
Дихаю і знаю що люблю,
Я люблю, напевно ж що живу.
