"Там"
з рубрики / циклу «Тереотично»
Там сонце встає дуже пізно і лягає, коли йому заманеться.
Там осінь не пахне димом і попелом. Може, дощем. Може, - весною.
Я йду крізь бездонну ніч. Повертаюсь, щоб побачити те перше небо,
І увесь світ обертається. Десь дуже далеко. Десь там, за спиною.
Я там часто бачу тебе. У тебе ясне обличчя, холодні руки.
Ти не такий, як буденні інші, а схожий, не знаю чому, на примару...
Там зорі, які надто сильно полюбили свою холодну розлуку,
Тепер вже ніколи не ховаються в своїх піднебесних туманних хмарах.
Там вокзали мружаться в денному світлі. Мов тіні, злітають потяги.
Приходить снігами хижа зима, а я ще стою у літньому светрі.
Хвилі піняться зорями. Дише чорна земля. Річка бігає кроками,
Рвуться колії, збиваючи шляхи. Пташки співатимуть о четвертій.
І ще довго кричатимуть рейси і годинники на побитих стінах.
Там немає пострілів. Немає куль, вичищеної до блиску зброї.
Але навіть там люди натрапляють на невидимі ворожі міни,
І сині клубки нервів ніби мотузки знову збираються у строї.
Там часто нищать бездушні тіні чужого минулого ще зда́леку.
Далі - безлюдно, пусто й тихо, аж надто: те поле - і є кладовищем.
І чорні тіні зникають в підземному світі нічних метеликів...
Хтозна, чи повернуться. Та відтоді завжди бажатимуть бути вище.
Там полохливий вітер розрізає веселку на яскраві клаптики,
Вбирається в барви і падає дощем на малі ромашки і руту.
Дощ збирає зірки. Дощ десь сміливо купає самотні галактики.
А потім знову раптово збивається, напившись чужої отрути.
Там збираються всі зливи, блискавки і всі чисті холодні протяги.
Там самітниця-осінь вбирається в біле і долі чиїсь рятує.
Туди не ходять автобуси і не доберешся ніяким потягом...
Але це місце все-таки десь далеко, десь "там", ще досі існує.
