Сніг, сніг, сніг...
Щось писалось не дуже: дерева стояли німі.
І мовчали розмови далеких холодних доріг.
Все сьогодні покірно здалося Зимі:
Досі падає, грається, сиплеться сніг.
На розкриті долоні завмерлих дерев,
Непритомну траву і обвітрений ґрунт.
Вітер ж віддано стріне обох королев:
Біла Віхола з Ніччю здіймають свій бунт.
Про цю змову дізнаються кілька котів,
Що бездумно заснули у сіні з-під стріх.
Їм би в дверях сховатись, а в дім- й поготів,
Бо так само причинно ще падає сніг.
Білий дощ (ну а як же його ще назвеш?)
Пробивався в думки і спиняв їхній хід.
Вітер зовсім стихав. Потім рвався без меж.
І водив сніжну Зиму, мов вивчений гід.
Силкувалась і Зірка побачити світ,
Але Вітер її не пускав крізь Туман.
Сонце знов пропустило яскравий зеніт,
І вважало, що битва- це просто обман.
Що все зникне, як стулить те зморених віч,
Але білі замети не стишують біг.
Бились Вітер й Туман. Грались Віхола й Ніч.
Тихо падав, сміявся нескорений Сніг.
