Ти тримав мою руку посеред бою...
з рубрики / циклу «Тереотично»
Ти тримав мене міцно за руку посеред бою.
Не пускав ні хвилини, хоч варто стискати меч...
У руці понівечена, сіра, холодна зброя
Вже, здавалося, впріла від вбивства сталевих сердець.
Та чи нам не байдуже? Десь близько виднілося місто.
Наше місто! Могло б бути наше... Авжеж.
Хтось загнав в чиїсь груди свій спис у крові по вістря.
Люди кидались в річку з раптових і сильних пожеж.
Ти тримав мою руку. Кололо у грудях. Боліло.
Чорна хмара над полем розвіяла сонячний день.
І якби не рука, я, напевно, давно вже зомліла б.
А мій страх зупинився до горла на рівні рамен.
Ворог бився до смерті, до того останнього вдиху.
Він чекав цю поразку, де всі полягли б у бою...
Я боялась війни. Пісню мами співала так тихо...
І судомо, із страхом, стискала лиш руку твою.
Та я билась на рівні, в очах помічаючи пустку.
І мій меч, мов алмаз, підрізав геть невинних коней.
Ми хотіли раніше, як просто робочі - відпустку.
Просто жити, як всі, не боятись за долі людей,
Але все помінялось. І ми вже не ті безневинні,
Йдем на смерть, в саме пекло, бо іншого вже не дано.
Божевілля скінчити ми мусимо... Просто повинні!
Щоб наш ворог опісля не випив із кров`ю вино.
І схрещали мечі. В тебе руки трусились. Я ж бачу,
Хоч ти твердо казав, що боятись немає причин.
Я ішла по смертям. Я боялась, що знову заплачу,
Хоч і знала, що це - не найгірша із дійсних провин.
Ти тримав мою руку. Стиха запевняв, що все добре.
Я кричала в думках: "Усе добре? Яке там! Невже?!"
В кілька метрів від себе я бачила привида лорда.
І тихенько шепнула: "Спасибі" Ну ось, - це і все?