Різдвяна казка
Опускалася холодна пітьма на старий, колись веселий і галасливий хутір!!! У хатах гасли вогні, а у серцях згасала радість!!! Люди перестали вірити у диво і Різдво!!! Навіть діти були сумні і казкові істоти перестали вірити в самих себе!!!
У густому хвойному лісі, під кронами старої сосни, яку обіймали ласкаві пластівці снігу, сидів сумний і самотній гномик Іван, і не помічав січневої, Різдвяної краси!!! Він завжди мріяв стати музикантом, і щоб його музика летіла високо у небо!!! Іван часто сидів біля вікна свого маленького будинку, слухав музику лісу і вірив, що у Новий рік та Різдво виповниться його заповітна мрія!!!
Мені сумно у лісі,
І вітер вже не друг,
сніжинки у волоссі,
замкнувся зимній круг...
У тому лісі у стародавні часи було озеро, яке ніколи не замерзало, і звали його Берегинею, тому, що жила в ньому добра і юна русалка Руслана, і оберігала мешканців від біди, рятуючи потопаючих дітей, і заблукалих подорожніх!!! Але найбільше, Руслана мріяла мати такий прекрасний голос, який зміг би всіх мандрівників, і всі кораблі направити до їх маяків!!! Але тепер, вона втратила віру в чудо, озеро "Берегиня", починало покриватися льодом, бо серце його господині стало замерзати.
Я співати хотела, як птах,
Боронити від лиха людей,
Мерзне серце, сума на вустах,
Не співає у снах соловей!!!
А у палаці журилася княжна, дивлячись у темряву крізь крижане вікно, у неї було все, про що може мріяти юна дівчина, але не було віри в диво, і коханя!!!
Не зустріти кохання повік,
І чудес не буває зимою.
десь у Світі є мій чоловик,
Та не прийде ніколи за мною...
А десь у безкраїх просторах, плакала Фея степів над заснулим вічним сном козаком Миколою, якого вона любила всім серцем!!! Вона завжди мріяла, щоб степ зігрівав українську Душу в будь-який мороз і холоднечу!!! Але втративши віру, її серце холонуло і степ більш не мiг зігріти нікого!!! А Миколай бажав тільки одного - швидкого, як ураган коня, щоб скакати по безкрайньому степу і захищати його милу серцю Фею від ворогів і біди!!! Але печаль оселилася в його серцi, і приспала вічним сном!!!
Була я Феєю Землі,
Та швидко серце змерзло.
метуть поземки в очі злі,
сума мене настигла...
В ті часи мандрував по землі один мудрий старець!!! Він був бідний, і весь його одяг у латках. Але був він багатший багатьох, тому що Вірив у Різдво і диво! І там, де проходив старий, темрява осявалася світлом!!!
Шкода йому стало людей!!! Він зібрав їх біля Храму Господнього і сказав:
Шийте люди вишиванки,
і хрести на них Святі,
від Івана до Мар`янки,
Буде щастя у житті...
І так люди почали прикрашати хрестами свій одяг!!! Вишивати красиві малюнки, і терін, і калину, і маки... Та ще багато чого!!! І повернулася до людей і Віра в диво, і Різдво!!! Та серця казкових істот теж відтанули, бо тільки у людей є Душа, і коли до людей повертається Віра і диво, те й казка оживає!!!
Осяяла темряву перша зірка!!! Розцвітало українське небо безліччю ясних зірок!!! Янголи співали на лютнях і сипали з небосхилу Благодать!!! І так чудово було цієї ночі, так гарно і радісно!!! Що кожен хто вірив в Різдво, отримав в подарунок те, що захотів!!! Лісовий гномик Іван - чарівну кобзу, яка звучала подібно Церковним дзвонам і зігрівала Душі людям!!! Чарівна русалка Руслана, Янгольський голос, який більше не збивав подорожніх з шляху, а допомагав кораблям знайти свої маяки!!! А фея степів більш не плакала над заснулим вічним сном юним козаком Миколою!!! Її сльози перетворилися на теплі крижинки, які і понині зігрівають зимових подорожніх у безкрайньому і великому українському степу!!! А Микола отримав такого швидкого коня, який і зараз мчить десь у степу, захищаючи її від ворогів і біди... А день і ніч сумна княжна, отримала найголовніше про що мріяла її Душа - Віру в чудеса!!! Вона і сьогодні дивиться в людські серця і не знаходячи там Світла, ділиться з людьми частинкою своєї Віри!!! Вона знає, диво не повірить у нас, до тих пір, поки ми не повіримо в нього!!!
