За ширмою реальності
Тільки проживши чверть життя, я нарешті зрозуміла – ми вічні. Ми. Люди.
Ми не вчимось на своїх помилках. Ми навіть не заглиблюємось в історію. Нам досить фактів, статистики, дат і подій. Нам не цікаві мотиви, нам не цікаві люди з їхніми проблемами та життєвими перипетіями. А все повторюється. Нічого не зникає. Людські огріхи неможливо викорінити. Таке відчуття, ніби весь світ знаходиться у вакуумі, наповненому людськими згубами, що поширюються, немов вірусна інфекція. І ми справді хворіємо. Хворіємо тим, що не дає нам душевного спокою: гнівом, заздрістю, гордістю, зневагою, помстою…
Це все виглядає досить суб’єктивно, але чому ж тоді об’єктивне спостереження за ходом історії нічому нас не вчить? А я скажу. Ми чомусь наївно віримо, що час, відведений нам у цій реальності, є скінченним. Що поза ним не існує нічого. А чи справді ми існуємо тут і зараз? А раптом це лише тестова версія, яку ми з тріском продовжуємо провалювати?
Нас змалку вчать вливатися в соціум, жити за прийнятними писаними і неписаними законами. І ми вчимось. І так живемо. В погоні за чимось. Надіючись, що кожна нова визначена ціль і є отим примарним щастям, до якого варто тягнутися все життя. Та бувають моменти, коли ти просто зупиняєшся… де б ти не був, ти стоїш і оглядаєшся, намагаючись зрозуміти, чому для тебе так важливо постійно ускладнювати собі життя. Але це триває лише мить. Бо тебе знову охоплює страх самотності, відчуженості, невідповідності нормам. І ти рухаєшся далі. І радієш привидам майбутнього.
Тільки проживши чверть життя, я розумію, що все земне – лише початок. Що мусить бути якесь продовження. Що це надто банально, щоби бути істинним задумом: з’явитися з нічого і стати нічим. Ні, думаю, просто потрібно трішки вірити. Вірити у щось більше і вчитися на своїх помилках.
25.03.2017 06:42 
